Публікації
Укладення попереднього господарського договору та його правові наслідки
Опубліковано: Журн. "Підприємництво, господарство і право" - 2006. - №1. - С. 22-25.
Для розвинутого цивільного та господарського обороту достатньо характерною є ситуація, коли укладенню договору передують тривалі переговори сторін. Оскільки такі переговори можуть бути пов’язані з витратами для однієї чи обох сторін, вони можуть бути зацікавлені у встановленні певних гарантій щодо укладення договору в результаті цих переговорів. Функцію такої гарантії може виконувати попередній договір [1, стор. 450].
Особливості укладення попередніх договорів були предметом досліджень таких відомих вчених, як І.Б. Новицький, М.І. Брагінський, О.Н. Кучер, П.П. Цитович, та інших.
Метою даної статті є дослідження та висвітлення процесу укладення попереднього господарського договору, вимог, які ставляться до нього сучасним законодавством, а також наслідків, які настануть для сторін з укладенням такого договору.
Визначаючи місце попереднього договору в процесі формування договірних відносин, потрібно враховувати, що, як зазначалось, укладенню договору можуть передувати переговори сторін. Особливо це відчувається, коли одна сторона замовляє товари, роботи чи послуги на великі суми або маючи на увазі довгий період виконання тощо. Хід переговорів та їх результати фіксуються в різного роду протоколах, які можуть підписуватися сторонами. Тому інколи постає питання, чи може бути такий протокол визнаний попереднім договором. П. 6 ст. 182 Господарського кодексу України (ГКУ) зазначає, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. За Цивільним кодексом України (ЦКУ) попереднім договором може вважатися договір про наміри (протокол про наміри) якщо в ньому присутнє волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Відсутність в законодавстві чітких критеріїв розмежування попереднього договору та протоколу про наміри в певній мірі ускладнює використання інституту попередніх договорів. На думку багатьох вчених, для розмежування цих двох понять в кожному окремому випадку потрібно звернутися до змісту документу: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про намір) не впливає на визнання його попереднім договором [2, стор. 317]. Крім цього, необхідно проаналізувати поведінку і заяви сторін в ході наступних переговорів. Так, якщо сторона вважала домовленість юридично обов’язковою (наприклад, внутрішнє розпорядження в компанії містять вказівки дотримуватись укладеній домовленості тощо), а надалі, при обставинах, що змінилися, вона заявляє про необов’язкову силу домовленості, то така заява не повинна прийматися до уваги. Потрібно також звернути увагу на те, чи не вчинила одна зі сторін чи обидві сторони дій по частковому виконанню майбутнього договору. Крім цього, суттєве значення має те, про укладення якого договору йде мова в переддоговірній домовленості (тобто наскільки важлива майбутня угода і яка її сума). Коли розглядається передача значного майна, суд зверне особливу увагу на будь-які докази на користь того, що юридичне значення має тільки кінцевий договір, в той час як розглядаючи більш просту угоду, суд буде схильним визнати юридичне значення переддоговірної домовленості [3, стор. 268].
Необхідно визнати, що жодне з названих вище обставин не є вирішальним, всі вони повинні враховуватися в сукупності. Навіть такий, здавалось би, явний аргумент на користь визнання переддоговірної домовленості юридично значимою або юридично не значимою, як пряма вказівка про це в тексті переддоговірної домовленості, не завжди признається судами як достатній доказ юридичної сили відповідної домовленості [3, стор. 269].
Серед інших питань, пов’язаних з попередніми домовленостями, можна вказати на ту роль, яку зіграють такі домовленості з моменту підписання основного господарського договору. Те, що з підписанням основного договору втрачають силу попередні переговори і домовленості не позбавляє їх фактичної значущості, оскільки зміст таких домовленостей буде дозволяти судити про справжню волю сторін [4, стор. 236]. Через це такі домовленості можуть використовуватися при тлумаченні договору відповідно до ст. 213 ЦКУ.
Головними причинами все більшої популярності попередніх договорів в сучасному господарському обороті є: по-перше, бажання обох або однієї з сторін закріпити проміжний результат, досягнутий в ході переговорів (наприклад, деякі чи всі узгоджені умови основного договору); по-друге, необхідність підтвердити серйозність намірів сторін по відношенню до основного договору, для того, щоб одна з сторін могла розпочати процес отримання фінансування, дозволів тощо; по-третє, бажання однієї чи обох сторін обмежити іншу сторону в переговорах відносно основного договору, заборонивши їй проводити паралельні переговори з третіми особами; по-четверте, бажання сторін встановити правила ведення подальших переговорів; по-п’яте, необхідність узгодити розподіл витрат в випадку невдачі переговорів, а також узгодити суму, яку повинна буде виплатити сторона, яка відмовиться вести подальші переговори [3, стор. 263-264].
Правове регулювання укладення попередніх господарських договорів в Україні здійснюється ЦКУ та ГКУ. При цьому п. 5 ст.182 ГКУ зазначає, що відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.
Відповідно до ЦКУ (п. 1 ст. 635) попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. При цьому в ЦКУ зазначається, що законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього.
В ГКУ ж вказується, що за попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором (п. 1 ст.182 ГКУ).
З наведених визначень прослідковуються декілька відмінностей. Першою відмінністю є те, що ГКУ реалізовує надане ЦКУ право на обмеження строку (терміну), протягом якого має бути укладено основний господарський договір (слід зауважити, що обмеження строку для укладення основного договору в один рік міститься також в законодавстві деяких зарубіжних країн [5, стор.117]). При цьому не важливо, яким чином сторони визначать кінцеву дату укладення основного господарського договору - строком (визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами) чи терміном (визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати). Головне, аби проміжок часу між укладеним попереднім договором і плановим укладенням основного господарського договору не був більшим, ніж один рік. При цьому дозволяється, щоб укладення основного господарського договору було пов’язане не з певною датою, а з подією (тобто сторони наперед можуть не знати, коли ця подія настане, хоча настати вона повинна неминуче). Тому на нашу думку при зазначенні строку (терміну) укладення основного господарського договору шляхом посилання на подію, яка має неминуче настати, потрібно визначити наслідки, які настануть в випадку, якщо по завершенню одного року після укладення попереднього договору така подія не настане.
Другою відмінністю є те, що ГКУ передбачає, що зобов’язаним за попереднім договором є лише суб’єкт господарювання (ЦКУ передбачає таке зобов’язання для обох сторін попереднього договору).
Як відомо, ГКУ не містить визначення господарського договору, проте, виходячи із змісту ст. 179 ГКУ під господарським договором слід розуміти засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у сфері господарювання [2, стор. 303]. З даного визначення видно, що бути стороною господарського договору може не лише суб’єкт господарювання, а й будь-яка інша юридична особа. Оскільки попередні договори можуть передувати будь-якому виду господарських договорів, то не може бути заперечена можливість будь-якої юридичної особи бути рівноправною стороною попереднього господарського договору. Тому, на нашу думку, позиція законодавця в визначенні попереднього господарського договору, за яким зобов’язаним є лише суб’єкт господарювання, не можна вважати правильною, адже, виходячи з існуючого визначення, за попереднім договором в випадку укладення його між суб’єктом господарювання та негосподарюючим суб’єктом - юридичною особою на першого покладається лише зобов’язання, а на другого - лише право щодо укладення основного договору. Тобто за даної ситуації суб’єкт господарювання ставиться в невигідне правове становище, оскільки він до останнього моменту не може бути впевненим в тому, що його контрагент виявить бажання укласти основний господарський договір. На нашу думку дане положення ГКУ потребує вдосконалення шляхом наділення обох сторін попереднього договору повноваженням вимагати укладення основного господарського договору.
На відміну від попереднього цивільно-правового договору, попередній господарський договір повинен містити умови, які дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору (ЦКУ лише вказує, що не визначені сторонами істотні умови основного договору погоджуються в порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства). Умову визначеності істотних умов основного договору ставить також зарубіжне законодавство [5, стор.117; 6, стор.140]. Ст. 180 ГКУ до істотних умов господарського договору відносить умови, визнані істотними за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. В силу п. 3 цієї статті до істотних умов в будь-якому випадку належать умови про предмет, ціну та строк дії договору.
Слід розрізняти істотні умови попереднього господарського договору і істотні умови основного господарського договору. Оскільки попередній договір є домовленістю про укладення договору в майбутньому (по суті, це “договір про договір”), то його предметом буде вчинення дій не з передачі речі (виконання роботи чи надання послуги), а з укладення договору певного виду. Попередній договір повинен містити строк (термін), протягом якого буде укладено основний господарський договір. На вимогу однієї із сторін до попереднього договору можуть бути включені також інші умови (наприклад, відповідальність за ухилення від укладення основного господарського договору тощо). За загальним правилом, відсутність згоди хоча б з однієї з перерахованих умов попереднього договору виключає можливість звернутися з позовом про примушення контрагента по попередньому договору укласти основний договір. Відповідно немає підстав в подібних випадках також для відшкодування збитків, завданих внаслідок ухилення другої сторони від укладення договору [4, стор. 234].
В науковій літературі зустрічається думка, згідно з якою існує можливість надання попереднім договором одному з контрагентів права в передбачених рамках самостійно встановлювати при укладенні договору певну умову. Очевидно, така можливість заснована на тому, що надання стороні такого права являє собою лише спосіб реалізації узгодженої умови [4, стор. 234].
Важливою вимогою щодо попереднього договору є його форма. За ст. 635 ЦКУ попередній договір укладається в формі, встановленій для попереднього договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Таким чином, для попереднього господарського договору в усіх випадках обов’язковою є письмова форма; у випадках, коли для основного договору встановлена нотаріальна форма, попередній договір також потребує нотаріального посвідчення [1, стор. 450].
Для того, щоб основний договір набрав чинності, одна зі сторін розробляє проект договору і надсилає його іншій стороні. Важливо, щоб таке надсилання було зроблене протягом строку, визначеного сторонами для укладення основного договору, оскільки якщо до закінчення встановленого попереднім договором часу для укладення основного договору жодна з сторін не вчинить будь-яких дій, спрямованих на укладення договору, зобов’язання укласти основний договір припиняється. При цьому, виходячи із змісту п. 4 ст. 182 ГКУ важливим є саме вчасне надіслання проекту договору, а не отримання його адресатом, тобто існує зобов’язання укладення основного господарського договору після спливу строку, передбаченого попереднім договором. При цьому в визначенні попереднього господарського договору, зазначеного в п. 1 ст. 182 ГКУ чітко встановлюється строк, протягом якого повинен бути укладений основний договір - “не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору”. Може виникнути ситуація, коли сторони в попередньому договорі передбачили укладення основного господарського договору протягом одного року, проте одна зі сторін відіслала поштою проект договору в останній день цього строку, і, відповідно, інша сторона отримала його після спливу однорічного строку. В цьому випадку з одного боку згідно п. 1 ст. 182 ГКУ договір не є обов’язковим до укладення, оскільки з моменту укладення попереднього договору пройшло більше року, з іншого відповідно до п. 4 цієї ж статті пропозиція була надіслана вчасно і інша сторона є зобов’язаною укласти основний договір. На нашу думку, при розв’язанні даної колізії перевагу слід віддати останньому варіанту, оскільки норма п. 1 ст. 182 ГКУ носить більш загальний характер, ніж норма п. 4 цієї статті, тому що остання визначає кінцевий момент, до якого може бути надано проект договору і надання його в цей момент вважається своєчасним.
Якщо проект договору було надіслано протягом передбаченого в попередньому договорі строку, це дає право стороні, що надіслала проект договору, вимагати укладення договору в судовому порядку, якщо інша сторона ухиляється від його укладення. Слід зауважити, що звернення до суду буде мати на меті лише укладення основного господарського договору, але в жодному разі не його реального виконання, оскільки попередній договір має за мету лише укладення договору в майбутньому, який вже визначить права і обов’язки сторін.
Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення основного договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням (п. 2 ст. 635 ЦКУ). При цьому під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання, передбаченого попереднім договором. За ст. 255 ГКУ до складу збитків включаються: вартість втраченого, знищеного або пошкодженого майна; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені управненою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який управнена сторона мала право розраховувати в разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Сторони мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання.
З укладенням основного господарського договору попередній договір втрачає чинність: основний договір повинен вважатися таким, що замінив собою попередній договір та скасував чи замінив всі ті умови, на яких сторони бажали укласти договір, але котрі за їх взаємною згодою не знайшли місця в основному договорі. Це стосується і тих випадків, коли сторони уклали основний договір на дещо інших, ніж в попередньому договорі, умовах [2, стор. 316].
Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що введення правового регулювання попереднього договору є позитивним досягненням ЦКУ та ГКУ. Проте діюча редакція ГКУ, на нашу думку, не зовсім правильно дає визначення попереднього договору, невиправдано звужуючи його до зобов’язання лише суб’єктів господарювання. До того ж позитивним було б встановлення чітких критеріїв розмежування попереднього договору та протоколу про наміри, оскільки дуже часто провести таке розмежування є достатньо важко. Важливо також законодавчо вирішити ситуацію, при якій проект договору надісланий вчасно, але надійшов до іншої сторони після закінчення однорічного строку з моменту укладення попереднього договору. Позитивним буде також встановлення наслідків ненастання події, на яку посилалися сторони попереднього договору, протягом цього ж однорічного строку. Законодавче вирішення цих питань зробить більш досконалим регулювання інституту попередніх договорів, що позитивно вплине на його використання в господарському обороті країни.
Література:
1. Цивільний кодекс України: Коментар. - Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. - 856 с.
2. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.
3. Кучер А.Н. Теория и практика переддоговорного этапа: юридический аспект. М.: Статут, 2005. - 363 с.
4. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Издание 2-е, завод 6-й (стереотипный). - М.: «Статут», 2003. - 848 с.
5. Koziol, Helmut: Grundriss des buergerlihen Rechts / von Helmut Koziol und Rudolf Wesler. Bd. 1. Allgemainer Teil und Schuldrecht. - 10. neu bearbeitete Aufl. - Wien: Manz. - 1995. - 568 S.
6. Plandt: Buergerliches Gesetzbuch. - 53. neubearbeitete Auflage. - Muenchen: Verlag C.H. Beck. - 1994. - 2710 S.