Публікації
Відшкодування збитків як форма відповідальності за порушення господарського договору
Відшкодування збитків як форма відповідальності за порушення господарського договору
Опубліковано: Журн. "Юридична Україна" - 2006. - №9. - С. 65-70.
Законодавство України передбачає різні форми відповідальності, яку несе боржник за порушення умов договору. Під формою правової відповідальності, в тому числі договірної, розуміється форма виразу тих майнових позбавлень, які покладаються на порушника [1, с.647]. Міри відповідальності за порушення договірного зобов’язання можуть бути різними. О.С. Іоффе до них відносив не лише відшкодування збитків, а й сплату неустойки, втрату завдатку та різні санкції, що застосовуються в зобов’язаннях окремих видів. Проте всі інші міри відповідальності охороняють лише зобов’язання, для яких вони спеціально встановлені, тоді як обов’язок відшкодувати збитки, якщо він прямо не виключений законом або договором, присутній в будь-якому зобов’язанні. Тому відшкодування збитків розглядається в якості загальної форми відповідальності в зобов’язаннях, так само, як найбільш істотним наслідком їх порушення є самі збитки [2, с.142-143].
Дослідженням правового регулювання відшкодування збитків займалися такі вчені, як О.С. Іоффе, В.В. Вітрянський, В.В. Луць, Н.Д. Єгоров, Д.Х. Липницький, Г.Д. Болотова, О.М. Вінник, С.М. Бервено та багато інших.
Метою даної статті є спроба проаналізувати особливості відшкодування збитків за господарськими договорами, а також порівняти відшкодування збитків за національним та міжнародним правом.
Як зазначається в літературі, відшкодування збитків є найбільш оптимальним засобом захисту інтересів суб’єктів господарювання. Систематична реалізація цього засобу негайно діє на контрагента. Підприємства, які активно використовують санкцію відшкодування збитків, компенсують не тільки понесені збитки, а й дисциплінують постачальників суворо дотримуватися зобов’язання за договором. Подання позову про відшкодування збитків компенсує втрати, а також здійснює відповідний вплив на порушників [3, с.38].
Під збитками розуміють витрати, зроблені кредитором, втрату або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які він одержав би за умови виконання боржником зобов’язання [4, с.108]. Аналогічне визначення збитків міститься в ч.2 ст.224 Господарського кодексу (ГК) України. Відповідно до ст.225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Дещо інший підхід до збитків міститься в ст.22 Цивільного кодексу (ЦК) України. За цією статтею до складу збитків входять втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
В літературі зазначається, що формула збитків за ГК України є не зовсім вдалою, оскільки законодавець допускає певну неточність, називаючи пошкодження майна управненої особи збитками. У разі пошкодження майна заподіюється шкода, а збитки - це саме втрати, яких особа зазнає у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі і котрі мають грошове вираження [5, с.29]. Дійсно, шкода в цивільному праві визначається як знищення або зменшення особистого або майнового блага; майнову шкоду, виражену в грошовій формі, називають збитками [6, с.834]. Тому поняття “майнова шкода” відрізняється від поняття “майнові збитки”, які є економічним (вартісним, грошовим) еквівалентом завданої майнової шкоди [7, с.441]. Проте, звернувшись до формулювання, яке використовується в ГК України, ми побачимо, що до складу збитків включається “вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства”. “Вартість майна” в даному випадку якраз слід розуміти як грошовий вираз тієї втрати, яку особа зазнала. Навпаки, ЦК України зазначає, що збитками є “втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі”. В національному законодавстві термін “втрати” вживається в декількох значеннях. Так, в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 28 “Зменшення корисності активів”, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 24 грудня 2004 р. №817 під втратами від зменшення корисності розуміють суму, на яку балансова (залишкова) вартість активу перевищує суму його очікуваного відшкодування. В даному випадку під витратами розуміють саме грошову суму. Інший нормативний акт - Перелік нормативних втрат і виробничо-технологічних витрат нафти, природного газу та газового конденсату під час їх видобування, підготування до транспортування та транспортування, затверджений наказом Міністерства палива та енергетики України від 30 вересня 2004 р. №604 - під втратами має на увазі частину нафти, природного газу і газового конденсату, яка неминуче втрачається під час здійснення технологічних процесів. В даному випадку втрати означають не грошову суму, а саме частину речі, що втрачено. Тому вважаємо, що формулювання, використане в ГК України в даному аспекті є більш правильним в порівнянні до того, що дається в ЦК України.
Важливою відмінністю регулювання збитків є віднесення ГК України до їх складу “матеріальної компенсації моральної шкоди”. ЦК України у статтях 22 та 23 відмежовує поняття відшкодування моральної шкоди від збитків. Крім цього, аналогічний підхід до розмежування збитків і моральної шкоди міститься також в інших статтях ЦК України (наприклад, згідно зі ст.611 одним з наслідків порушення зобов’язання є відшкодування збитків та моральної шкоди). В ст.7.4.2 Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципів УНІДРУА) 1994 р. передбачається, що шкода, яка відшкодовується, може мати нематеріальний характер і включати, наприклад, пошкодження здоров’я чи моральну шкоду. Як зазначила С.І. Шимон, більшість науковців схиляються до думки, що термін “моральна шкода” слід застосовувати виключно щодо фізичної особи, а термін “немайнова шкода” - щодо аналогічних втрат юридичної особи. У ЦК України та інших актах законодавства зазначені терміни вживаються як тотожні. Немайновою шкодою, заподіяної юридичній особі, є втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності [8, с.53,56].
В науковій літературі зустрічається думка, що відповідно до конструкції ч.2 ч.1 ст.225 ГК України до реальних збитків (які об’єднують вартість втраченого та додаткові витрати) слід відносити тільки витрати, які вже зроблені, а не ті, які особа зробить у майбутньому [9, с.221]. Дійсно, якщо виходити з буквального тлумачення даного положення, то воно має поширюватися на випадки, коли “додаткові витрати... понесені стороною...”. Аналогічного підходу ще до прийняття ЦК та ГК України дотримувався Вищий арбітражний суд України. Так, відповідно до п.5.1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 30 березня 1995 р. №02-5/218 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за договором поставки” відшкодуванню підлягають суми фактично сплаченої кредитором неустойки (штрафу). Суми, які кредитор має сплатити в майбутньому відповідно до чинного законодавства або договору в даному роз’ясненні не передбачені.
На наш погляд, така позиція є не зовсім правильною. Звичайно, таке вирішення питання потрібно обґрунтовувати тим, що потерпілий контрагент може в майбутньому недобросовісно уникати зменшення збитків або, навпаки, створювати підстави для їх виникнення; можливо також, що збитки будуть відшкодовані, а в майбутньому потерпілий фактично їх нести не буде. Проте може трапитись ситуація, за якої для постраждалого контрагента у майбутньому виникнуть збитки через невиконання зобов’язання (наприклад, через несвоєчасну поставку сировини підприємство не зможе вчасно виконати зобов’язання з поставки готової продукції, на яку вже укладено договір з третьою особою; з цієї причини буде сплачено передбачені договором санкції). Тому вважаємо за потрібне відображення в законодавстві положення про те, що до складу збитків будуть входити додаткові витрати, котрі виникнуть у майбутньому, якщо підставою їх є угоди, які були укладені до того, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення контрагентом договору і за умови, що запобігти цим витратам сторона не може.
Варто зазначити, що аналогічне до пропонованого положення міститься в ст.7.4.3 Принципів УНІДРУА. За цією статтею компенсації підлягає шкода, включаючи майбутню шкоду, яка встановлена з розумним ступенем достовірності. В літературі зазначається, що достовірність стосується не тільки до існування шкоди, а й до її розміру [10, с.222].
На відміну від реальних збитків, неодержаний прибуток - це майбутнє збільшення кількості майна потерпілої сторони, яке вона не одержала з вини контрагента. Таке збільшення завжди виражається у грошовій формі. Як справедливо вказує Ю.В. Полатай, “якщо підприємство не одержало запланований ним дохід з вини контрагента, який не виконав свого зобов’язання, і між фактом неодержання цього доходу та невиконанням контрагентом зобов’язання є прямий причинний зв’язок, боржник на вимогу кредитора має відшкодувати завдані цим збитки незалежно від того, що позивач виконав або навіть перевиконав свій план по доходах за рахунок перевиконання плану виробництва за іншими видами продукції” [9, с.222].
Відповідно до ст.225 ГК України при визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Проте виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення вироку. Останній випадок можливий, наприклад, тоді, коли ціна на продукцію (роботи, послуги) на день пред’явлення позову істотно відрізняється від ціни на день винесення рішення суду у бік зменшення або збільшення. Тому клопотання про застосування такої ціни може бути заявлено до суду і позивачем, і відповідачем [11, с.367].
Хоча ст.225 ГК України передбачає можливість затвердження Кабінетом Міністрів України методик визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання, проте таких методик ще не розроблено. На даний час існує Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів, схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р. В науковій літературі справедливо зазначається, що ця методика є застарілою, оскільки була розрахована на умови господарювання за планово-розподільчої економіки [12, с.239].
На думку Р. Мосейчук відсутність сучасної методики визначення розміру відшкодування збитків є однією з проблем, які виникають при такому відшкодуванні. Крім того, до труднощів відшкодування збитків відноситься неналежна організація роботи з відшкодування збитків та некомпетентність юристів у питаннях стягнення збитків [3, с.38]. Для запобігання проблем, які можуть виникнути у зв’язку з цим, ГК України передбачає можливість сторонам господарського зобов’язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами. Проте таке погодження не допускається щодо обмеження відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов’язання визначений законом.
Як зазначається в літературі, вибір такого варіанта визначення розміру відшкодування збитків має ряд суттєвих переваг, і перш за все тому, що потерпілий суб’єкт господарювання, вказавши у договорі їх розмір у твердій сумі, звільняється від обов’язку доказувати дійсний розмір своїх збитків [11, с.368]. Недоліком даного способу є те, що в ГК України не передбачено випадку, коли розмір збитків, які погоджені сторонами у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок значно перевищують розмір фактичних збитків, які зазнала постраждала сторона або, навпаки, є значно меншим від нього. Виходячи з діючих норм, повинен бути застосований розмір, передбачений договором. Проте це, на наш погляд, не зовсім відповідає змістові відшкодування збитків, який, на думку В.В. Вітрянського, полягає втому, що в результаті такого відшкодування майно кредитора повинно виявитися в тому становищі, в якому воно знаходилося б у випадку, якби боржник виконав зобов’язання належним чином [13, с.641]. Тому вважаємо за доцільне відображення в ГК України положення про можливість зміни такого розміру збитків за рішенням суду, якщо він істотно відрізняється від розміру фактично завданих збитків. При цьому до уваги може також братися ступінь виконання зобов’язання боржником, причини невиконання та заходи, вжиті боржником для належного виконання та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.2 ст.225 ГК України законом щодо окремих видів господарських зобов’язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання. На думку Г.Д. Болотової та Д.Х. Липницького чинне законодавство передбачає реалізацію вказаних обмежень такими способами:
- відшкодування збитків обмежується межами вартості втраченого, пошкодженого або знищеного майна. В цьому випадку потерпілому не відшкодовуються додаткові витрати та неодержаний прибуток (така відповідальність передбачена, наприклад, в ст.314 ГК України для перевізників);
- відшкодування збитків обмежується межами прямих збитків. Неодержаний прибуток при цьому не відшкодовується ;
- відшкодування збитків обмежується іншими шляхами (так, ст.352 Кодексу торгового мореплавства України передбачається обмеження відповідальності в залежності від місткості судна) [11, с.367].
Спеціальною ст.226 ГК України врегульовано умови та порядок відшкодування збитків. Так, відповідно до ч.1 цієї статті учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов’язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб’єктам, - зобов’язаний відшкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі. Сторона, яка порушила своє зобов’язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону; у протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення їх розміру. З цієї норми випливає обов’язок порушника невідкладно повідомляти контрагента про кожен факт порушення взятих ним зобов’язань, який стався, але про який контрагенти не знають. Г.Д. Болотова та Д.Х. Липницький вважають, що таке повідомлення має відбутися негайно, відразу ж, як тільки стало відомо про факт скоєння правопорушення або про очевидну реальність його вчинення у майбутньому при настанні конкретних строків виконання зобов’язання. Йдеться про такі строки направлення інформації, щоб інша сторона мала ще реальну можливість вжити якихось превентивних заходів з відведення негативних наслідків або зменшення їх розміру. Перш ніж ставити питання про зменшення розміру збитків, правопорушник повинен подбати про докази, які підтвердили б факт своєчасного направлення ним відповідної інформації потерпілій стороні [11, с.369].
У випадку, якщо сторона своєчасно була повідомлена про можливість невиконання зобов’язання і могла запобігти своїми діями виникненню чи зменшенню збитків, але не зробила цього, вона позбавляється права на відшкодування збитків.
Інакше врегульовано обрахування і зменшення розміру збитків у Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (Віденська Конвенція) та Принципах УНІДРУА. В цих актах зазначається, що збитки не можуть перевищувати шкоди, яку порушник передбачав або повинен був передбачати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала або повинна була знати. Сторона, що порушила договір, розглядається як така, що має уявлення про обставини, що дозволяють їй передбачити наслідки порушення договору, якщо таке уявлення випливає з досвіду відповідної підприємницької чи комерційної діяльності, тобто відповідне знання присутнє всім, хто займається певним видом діяльності і його завжди можна очікувати від них. Припускається, що сторона знає про обставини, що дозволяють їй передбачити наслідки порушення договору, якщо контрагент звернув її увагу (включаючи її працівників та агентів [10, с.224]) на можливість настання визначених наслідків порушення договору. Так, якщо один з партнерів при укладенні договору якимось чином доводить до відома свого контрагента, що порушення договору спричинить йому, наприклад, незвичайно великі втрати, то визнається, що проінформований про це контрагент знає про обставини, що впливають на його передбачення розміру збитків. І з іншого боку, якщо сторона не повідомить про можливість виникнення незвичайного збитку при порушенні договору своєму контрагенту і знання таких обставин не можна розумно очікувати від нього, то збитки, які буде зобов’язаний відшкодувати порушник договору, будуть обмежені розміром збитків, який можна було передбачити, виходячи за звичайних умов аналогічних договорів [14, с.174].
Варто також наголосити, що відповідно до міжнародних актів, які розглядаються, сторона договору повинна бути повідомлена про обставини, що стосуються розміру збитків до моменту укладення договору. Якщо такі обставини стануть їй відомі після укладення договору, хоч і до його порушення, вони до уваги прийматися не будуть.
Ст.227 ГК України передбачає солідарне відшкодування збитків. Ця стаття за своєю суттю є відсилочною. Як зазначається в літературі, при солідарному відшкодуванні збитків потерпіла сторона вправі за своїм вибором вимагати їх відшкодування частково або у повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо, а кожен з них зобов’язаний провести таке відшкодування у повному обсязі, якщо інше не передбачено законом. При цьому солідарні боржники залишаються зобов’язаними до того часу, доки збитки не будуть відшкодовані повністю [11, с.370]. Згідно зі ст.228 ГК України учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб в порядку регресу.
ГК України не передбачає субсидіарної відповідальності, проте, як зазначалось, вона передбачена ст.619 ЦК України. Суть цього виду відповідальності полягає у тому, що у зобов’язанні існує додаткова особа на стороні боржника; але до пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
Таким чином, господарське законодавство України регулює відшкодування збитків дещо відмінно від цивільного законодавства та міжнародних актів. В частині випадків такі відмінності слід розглядати як досягнення. Проте вважаємо, що ГК України містить також і деякі недоліки, усунення яких позитивно вплине на розвиток господарських відносин в Україні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Гражданское право: Учеб.: В 3-х т. Т. 1. - 6-е изд., перераб. и доп. / Е.Ю.Валявина, И.В.Елисеев и др.; Отв. ред. А.П.Сергеев, Ю.К.Толстой. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. - 776 с.
2. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4-х т. Т. ІІІ. Обязательственное право. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. - 837с.
3. Мосейчук Р. Возмещение убытков при нарушении договорных обязательств / Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №3. - С.38-41.
4. Юридичні терміни. Тлумачний словник / В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова та ін.; за ред. В.Г. Гончаренка. - К.: Либідь, 2003. - 320 с.
5. Терьохін С. Відповідальність за порушення комерційних контрактів / Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №7. - С.28-30.
6. Юридичний словник. / За ред. Б.М. Бабія, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1974. - 846 с.
7. Юридична енциклопедія: В 6 т. Т.6: Т-Я. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: «Укр. енцикл.», 2004. - 768 с.
8. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2-х т. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Т. І. - 832 с.
9. Господарське право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / В.М. Гайворонський, В.П. Жушман, Н.В. Погорецька та ін.; За ред. В.М. Гайворонського та В.П. Жушмана. - Х.: Право, 2005. - 384 с.
10. Принципы международных коммерческих договоров / Пер. А.С. Комарова - М.: Междунар. отношения, 2003. - 288 с.
11. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.
12. Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2004. - 624 с.
13. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Издание 2-е, завод 6-й (стереотипный). - М.: «Статут», 2003. - 848 с.
14. Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров. Комментарий. - М.М. Богуславский, Н.Г. Вилкова и др. - М.: Юридическая литература, 1994. - 320 с.