Публикации
Пропозиція укласти господарський договір: національне та міжнародне регулювання
Опубліковано: Журн. "Підприємництво, господарство і право" - 2007. - №2. - С. 24-28.
Важливе місце серед норм про господарські договірні відносини виділяється нормам, що регулюють укладення такого договору. Це можна обґрунтувати тим, що саме при укладенні визначається зміст договору, і законодавство встановлює мінімально необхідні вимоги, які забезпечують достатній рівень для його дійсності та дієвості.
Однією з стадій укладення господарського договору є пропозиція до укладення договору (оферта). Як зазначив В. Ансон, оферта являє собою повідомлення про бажання вступити в юридично зобов’язуючий договір, з умов якого ясно або мається на увазі, що повідомлення буде пов’язувати оферента, як тільки особа, якій оферта адресована, прийме його шляхом дії, утримання від дії або зустрічним зобов’язанням [1, с.24].
Вивченням правової природи пропозиції до укладення договору займалися такі відомі вчені, як М.І. Брагінський, О.С. Іоффе, Р.О. Халфіна, В. Ансон, О.М. Кучер, О.А. Беляневич, В. Мілаш та інші.
Оскільки правове регулювання укладення господарських договорів відповідно до ч.7 ст.179 Господарського кодексу (ГК) України здійснюється за правилами, встановленими Цивільним кодексом (ЦК) України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів, то часто виникають питання про те, який кодекс з цих двох має бути застосованим; поряд з цим, існують також певні прогалини, які не врегульовані ніякими нормами права.
Метою даної статті є дослідження особливостей правового регулювання пропозиції до укладення господарського договору, а також його порівняння з нормами міжнародного права (Конвенції ООН Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (Віденська Конвенція) та Принципів міжнародних комерційних договорів 1994 р. (Принципи УНІДРУА)).
У ч.1 ст.641 ЦК України зазначається, що офертою є пропозиція укласти договір, яка містить істотні умови договору і виражає намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. З цього випливає, що офертою може вважатися не всяка пропозиція, а лише така, що містить названі критерії. Ще одна вимога щодо адресованості оферти встановлюється частиною 2 згаданої статті - реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказане в цих пропозиціях.
Першою з згаданих вимог до оферти є вимога про зазначення в ній всіх істотних умов майбутнього договору. Чи не найважливішою істотною умовою господарського договору є умова про предмет. Предметом договору є дії (або утримання від дій), які повинна виконати (або утриматись від їх виконання) зобов’язана сторона [7, с. 308]. Відповідно до ч.4 ст.180 ГК України в умовах про предмет повинно бути зазначено найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції, а також вимоги до їх якості. Окремого підходу потребує договір, предметом якого є виконання робіт (підряд) чи надання послуг. Оскільки одними з ознак договорів підряду є обов’язок підрядника виконати роботу та передати матеріальний результат замовникові, то тут перераховані вимоги до предмету ще можна застосувати (хоча, наприклад, згідно ч.5 ст.318 ГК України вимогами до предмету договору підряду на капітальне будівництво є найменування об’єкта, обсяги і види робіт, передбачені проектом; умови про асортимент тут бути не може). Інша ситуація складається з послугами, які згідно ст.901 ЦК України споживаються в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності: до них можна висунути критерії стосовно якості, але не можна визначити асортимент. Тому, на нашу думку, при укладенні такого виду господарських договорів достатнім буде зазначити обсяги, вид роботи (послуги) та вимоги до її якості. У науковій літературі також зустрічається справедлива думка про те, що кількість не може бути визнано істотною умовою будь-якого господарського договору, оскільки їх коло не обмежується лише договорами на передачу майна і, наприклад, визначення кількості у ліцензійному договорі, договорі на передачу ноу-хау та франчайзингових договорах є проблемним [6, с.38].
ГК України прямо встановлює ціну як істотну умову договору. У науковій літературі зустрічається думка, що встановлення ціни як істотної умови господарського договору суперечить загальним засадам договірного права [6, с.37-38], оскільки в ч.4 ст.632 ЦК України зазначається, що якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи та послуги на момент укладення договору. На нашу думку, погодитися з даним твердженням важко, оскільки ЦК та ГК України співвідносяться як загальне та спеціальне, відповідно положення про ціну як істотну умову господарського договору є приоритетним перед загальним положенням ч.4 ст.632 ЦК України.
Строком дії договору є період часу, на котрий встановлюється господарський договірний зв’язок між сторонами та протягом якого договір підлягає виконанню у повному обсязі [7, с.309]. Варто зауважити, що законодавець не завжди є послідовним з приводу строку дії господарського договору: відповідно до ст.180 ГК України якщо умови про строк не досягнуто, то договір вважається неукладеним; проте за ч.1 ст.267 ГК України якщо у договорі поставки строк дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Таким чином допускається укладення господарського договору без зазначення строку його дії. Звичайно, в даному випадку можна вважати, що не вказуючи спеціального строку дії договору, сторони погоджувались на диспозитивну норму ст.267 ГК України. Але на наш погляд, обов’язковість досягнення згоди щодо строку дії господарського договору в передбаченій законом формі означає обов’язкове зазначення цього строку в договорі. Тому вважаємо за доцільне останнє речення ч.1 ст.267 ГК України виключити.
Дещо інший підхід до істотних умов договору (і, відповідно, оферти) міститься у Віденській Конвенції. За ст.14 цієї Конвенції оферта повинна бути достатньо визначеною, що означає зазначення товару і прямого чи побічного визначення кількості та ціни або передбачення порядку їх визначення. Певна колізія у нормах Віденської Конвенції спостерігається стосовно ціни. З одного боку за ст.14 ціна є істотною умовою оферти, тобто без її зазначення або зазначення способу її визначення пропозиція не може вважатися офертою та не може мати наслідком укладення договору. З іншої сторони ст.55 Конвенції зазначає порядок визначення ціни у тих випадках, коли договір був укладений, але в ньому ні прямо, ні опосередковано не встановлюється ціна чи не передбачений порядок її визначення. Таким чином, між двома наведеними статтями Віденської Конвенції існує певне протиріччя, яке досить жваво описується в науковій літературі [3; 10; 13; 14]. Одні автори зазначають, що деякі держави при ратифікації Конвенції можуть зробити застереження, що ч. ІІ Віденської Конвенції (Укладення договору) не буде застосовуватися, якщо одна з сторін договору купівлі-продажу має своє комерційне підприємство у даній державі. Такі застереження, зокрема, зробили Данія, Норвегія, Фінляндія і Швеція; відповідно, у названих країнах не буде виникати колізії між цими статтями. Проте більшість країн прийняли Конвенцію у цілому, і тому це питання пропонується вирішувати відповідно до національного права, яке повинно бути застосованим. Якщо застосовуване національне право кваліфікує відсутність у договорі ціни в якості підстави для визнання договору недійсним, то ст.55 не застосовується [3, с.147]. Інші автори вважають, що оскільки ст.14 Віденської Конвенції дозволяє, щоб ціна не визначалася чітко, але з оферти випливав спосіб її визначення, то ст.55 лише встановлює такий спосіб визначення ціни, якщо інше не встановлено у самій оферті [14, с.82]. Таким чином, якщо сторони уклади договір, не визначивши ціни, то вважається, що вони погодились на звичайну ціну [13, с.386]. Відповідно, ст.55 є лише доповненням до ст.14 і, відповідно, суперечності між ними немає. У літературі зустрічається ще один спосіб усунення цього протиріччя. На підставі ст.6 Віденської Конвенції сторони можуть відступити від будь-якого положення Конвенції чи змінити його дію (при умові дотримання ст.12 - про письмову форму угоди). Відсутність у договорі домовленості сторін про ціну потрібно розглядати як домовленість відступити від положення ст.14 у відношенні до умови про ціну. Пропозиція укласти договір, що не містить умову про ціну, у випадку акцепту повинна визнаватися офертою за змістом Конвенції. Зазначається також думка, що такий підхід припустимий лише у виняткових випадках, наприклад, коли покупець прийняв і використав поставлений товар [3, с.52].
Відповідно до ст.2.2 Принципів УНІДРУА оферта повинна бути достатньо визначеною. Проте зміст цього поняття не розкривається, оскільки, як зазначається у літературі, не може бути встановлено загальним чином, чи відповідає оферта даній вимозі. Навіть такі істотні умови, як точний опис товарів чи послуг, їх ціна, місце і строк виконання тощо можуть бути залишені невизначеними в оферті, не роблячи її тим самим недостатньо визначеною: все залежить від того, чи мають намір оферент і адресат вступити у домовленість, а також чи можуть відповідні умови бути визначені шляхом тлумачення тексту домовленості відповідно до ст.4.1 і подальших, чи заповнені відповідно зі ст.4.8 і 5.2. Більш того, невизначеність може бути подолана відсилкою на практику, встановлену між сторонами, або на звичай, а також відсилкою на інші конкретні положення Принципів, наприклад ст.5.6 (визначення якості виконання), ст.5.7 (визначення ціни), ст.6.1.1 (строк виконання) тощо [9, с.30-31].
Наступною вимогою до оферти є вираження в ній наміру оферента вважати себе зобов’язаним у разі її прийняття. Положення про це не дістало свого закріплення у ГК України, але воно міститься у ст.641 ЦК України. Якщо оферта викладена як єдиний документ, вона надається іншій стороні у двох примірниках; на нашу думку це є достатнім вираженням наміру оферента вважати себе зобов’язаним. У ГК України не вказано, чи має проект договору бути підписаним та скріпленим печатками. За загальним правилом ч.1 ст.640 договір вважається укладеним у момент одержання оферентом акцепту, то вже в цей момент він має містити всі необхідні підписи та печатки сторін. З цього випливає необхідність підписання і скріплення печаткою оферти.
Якщо ж оферта надається не у формі проекту договору, то наявність вираження наміру оферента слід вирішувати в кожному окремому випадку. Так, в оферті може бути прямо вираженим цей намір (якщо, наприклад, у ній зазначається, що “згода з запропонованими умовами буде означати укладення договору”). В інших випадках потрібно враховувати спосіб, яким робиться пропозиція, наприклад, коли прямо вказується, що це “оферта” або просто “декларація про наміри”. Важливе значення можуть мати також зміст і адресати пропозиції. Додатковими критеріями вияву наміру сторони можуть бути також її подальша поведінка, попередня практика відносин між сторонами тощо. Так, якщо між сторонами в ході раніше встановлених ділових відносин було прийнято розцінювати висилання листа, який містить істотні умови договору, як оферту навіть без вказівки на намір укласти договір на даних умовах, то такий лист варто розцінювати в якості оферти (на відміну, наприклад, від запрошення до переговорів). Про наявність наміру буде говорити оферта у формі виставлення рахунка, яка може бути акцептована або оплатою рахунка, або іншим способом [5, с.94-95].
Слід зазначити, що умова вираження наміру оферента вважати себе зобов’язаним міститься також у ст.14 Віденської Конвенції та ст. 2.2 Принципів УНІДРУА.
Останньою вимогою, яка також не закріплена ГК України, але випливає з ч.2 ст.641 ЦК України, є визначеність адресата оферти - реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити оферти, якщо інше не вказано в цих пропозиціях. Як зазначила О.М. Кучер, для того, щоб акцептант міг прийняти пропозицію укласти договір, він повинен знати, що дана пропозиція висунута на його адресу, а особа, що пропонує укласти договір, повинна визначити для себе, до кого вона звертається з пропозицією. Відповідно до цього в якості загального правила оферта повинна бути адресована одній чи декільком особам. Оферта може бути адресована як конкретній особі з вказівкою її ім’я (фірмового найменування), так і особі, що володіє конкретними ознаками, коли оферент не знає, яка саме особа ними володіє (наприклад, звернення до власника речі з пропозицією купити її) [5, с.109]. Проте з розвитком торгового обороту виникла необхідність у прискоренні процесу укладення окремих видів договорів (у тому числі господарських), що потягло за собою відхід законодавця від визнання направленості оферти на визначене коло осіб як однієї з ознак оферти. Крім того, в ЦК України запроваджено таке поняття, як публічний договір, який укладається шляхом направлення публічної оферти (у ГК України також міститься спеціальна стаття, присвячена публічним зобов’язанням суб’єктів господарювання). На нашу думку, публічні оферти становлять лише виняток з загального правила про адресування оферти на визначене коло осіб. Проте в літературі зустрічається також думка, відповідно до якої публічна пропозиція укласти договір не має ніяких юридичних наслідків. Прихильником такої позиції, зокрема, була Р.О. Халфіна. Вона вважала, що пропозиція, зроблена невизначеному колу осіб, не може розглядатися як оферта, оскільки тут не встановлений один з істотних елементів договору - його сторона [12, с.207]. З прийняттям ЦК України існування публічної оферти, на нашу думку, не є дискусійним.
Віденська Конвенція за загальним правилом ст.14 визнає офертою пропозицію, яка адресована одній або декільком визначеним особам. Пропозиція, адресована невизначеному колу осіб, розглядається лише як запрошення робити оферти, якщо тільки інше прямо не вказане особою, яка зробила цю пропозицію. Таким чином, як зазначив М.Г. Розенберг, не визнаючи публічних оферт, Віденська Конвенція не виключає можливості для особи, яка робить пропозицію, прямо вказати в пропозиції, адресованій невизначеному колу осіб, що вона вважає себе зобов’язаною цією пропозицією [10, с.50].
Принципи УНІДРУА не містять положення про коло адресатів, обмежуючи вимоги до оферти двома першими елементами (про достатню визначеність оферти та вираження наміру оферента вважати себе зобов’язаним у випадку акцепту). З цього можна зробити висновок, що оферта може бути спрямована також на невизначене коло осіб.
Як зазначав О.С. Іоффе, якщо у пропозиції відсутня хоча б одна з перерахованих вимог (наявність істотних умов, намір оферента вважати себе зобов’язаним та визначене коло адресатів), то вона вважається не офертою, а лише викликом на оферту, який нічим не зобов’язує того, хто її зробив. На такий виклик можуть слідувати різного роду відповіді, і в деяких з них будуть перераховані всі умови, необхідні для укладення договору і звернені до особи, яка зробила оферту. Відповіді такого роду мають силу оферти, будучи результатом виклику на неї. Проте їх не можна вважати акцептом, який тягне укладення договору, оскільки перед ними не було пропозиції укласти договір у правовому значенні цього слова [4, с.97].
За загальним правилом, якого притримуються практично всі правові системи, оферта вважається такою, що набула юридичної сили, після отримання її адресатом. Це означає, що після такого одержання оферент не завжди може в односторонньому порядку відмовитись від оферти, і право визначення подальшої долі оферти (буде договір укладеним чи ні) у більшій мірі належить її адресату [16, с.105]. Оскільки ГК України не містить жодних норм про набуття офертою чинності, то потрібно звернутися до ч.3 ст.641 ЦК України, де зазначається, що пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її отримання адресатом; пропозиція укласти договір, отримана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.
Дещо інший підхід до відкличності оферти міститься у Віденській Конвенції. За ст.16 до тих пір, поки договір не укладений, оферта може бути відкликана оферентом, якщо повідомлення про відклик буде отримано адресатом оферти до відправки ним акцепту. За ч.2 ст.16 Конвенції оферта не може бути відкликана у двох випадках: 1) якщо в оферті вказується шляхом встановлення визначеного строку або іншим чином, що вона є безвідкличною; 2) якщо для адресата оферти було розумним розглядати оферту як безвідкличну і адресат оферти діяв відповідно. З цього можна зробити висновок про те, що оферта за загальним правилом є відкличною, проте у певних випадках (які навіть не завжди залежать від оферента) вона може бути безвідкличною. Аналогічна норма міститься також у Принципах УНІДРУА.
Хоча набуття юридичної сили офертою тісно пов’язане з моментом одержання її адресатом, проте ні в ГК України, ні в ЦК України не міститься роз’яснення цього моменту. У ст.11 Закону України від 22 травня 2003 р. “Про електронні документи та електронний документообіг” зазначається, що електронний документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про одержання цього електронного документа автора, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб’єктами електронного документообігу. Проте таке визначення моменту надходження оферти було піддано критиці, оскільки в даному випадку є певна рекурсія - підтвердження отримання підтвердження [11, с.11]. Недоліком ми вважаємо також те, що повідомлення у даному випадку є одержаним не з моменту фактичного отримання, а з моменту, коли надійшло повідомлення авторові про одержання документа, оскільки між цими моментами може пройти значний час.
Ст.24 Віденської Конвенції зазначає, що заява про акцепт та інше вираження наміру вважаються “отриманими” адресатом, якщо вони повідомлені йому усно, чи доставлені будь-яким способом йому особисто, на його комерційне підприємство чи на його поштову адресу або, якщо він не має комерційного підприємства чи поштової адреси, - на його постійне місце проживання. Схоже визначення міститься у ст.1.9 Принципів УНІДРУА: повідомлення досягає особу, якщо воно зроблено цій особі усно або доставлено цій особі у місці знаходження її комерційного підприємства чи на її поштову адресу. Таким чином обидва міжнародні акти не пов’язують момент одержання повідомлення адресатом з фактом знання адресата, і тим більше ознайомлення адресата зі змістом повідомлення. Цілком достатньо, щоб трапилась одна з подій: вручення повідомлення уповноваженому співробітнику; поміщення у поштову скриньку адресата; отримання повідомлення за допомогою факсу, телексу або комп’ютера адресата. Вибір принципу отримання був визначений тим, що саме від відправника повідомлення залежить вибір засобу зв’язку, а значить всі ризики, пов’язані з передачею, лежать на ньому, і тільки він може застосувати необхідні дії для якісної доставки [11, с.11]. Деякі науковці справедливо відмічають, що не є доставленим поштове відправлення, яке вручили неуповноваженій особі або залишили в неналежному місці [3, с.70].
Може трапитися випадок, коли відкликання оферти надійшло після моменту надходження самої оферти, але до того часу, коли адресат дізнався про доставку йому відповідного повідомлення. Наприклад, підприємство А надсилає поштою товариству Б оферту із зазначеним строком для відповіді. Після того, як конверт з пропозицією був вкинутий в поштову скриньку товариства Б але не взятий звідти уповноваженими особами, підприємство А надсилає адресатові оферти факсом повідомлення про відкликання оферти. Якщо слідувати вказаному у Віденській Конвенції та Принципах УНІДРУА правилу, то такий відклик є неможливим, оскільки він надійшов пізніше, ніж сама оферта. Проте зустрічається думка, що незважаючи на зміст цих статей відклик може мати місце [15, с.114]. Ми також підтримуємо таку позицію, оскільки до того моменту, коли надійшов відклик, адресат оферти не знав про її існування і не міг на неї розраховувати. Відповідно відклик не порушив жодних його намірів і прав.
Вирішуючи дану проблему, ми вважаємо за необхідне пов’язувати момент, до якого можливо скасувати оферту, не з моментом надходження, а з моментом, коли адресат повідомлення дізнався або повинен був дізнатись про це повідомлення. Слід зауважити, що мова йде не про взяття до відома змісту, а про усвідомлення факту отримання адресатом документа. Як вдало зауважив І.Б. Новицький, момент сприйняття страждає значною невизначеністю та невловимістю, тому не може сприйматися як юридично значущий. Якби наприклад договір вважався укладеним з моменту сприйняття, то перед оферентом, який передумав укладати договір, відкривалась би можливість запобігти укладенню договору шляхом залишення невідкритими всіх листів з поштовим штемпелем того міста, з якого очікується відповідь [8, с.162].
Проте важливим залишається також момент отримання повідомлення (оскільки, наприклад, з моменту отримання починається відлік строку для акцепту; з ним також пов’язується момент укладення договору). На наш погляд, законодавче поняття такого моменту може базуватися на тому визначенні, яке дане для моменту одержання у ст.24 Віденської Конвенції.
Враховуючи вищенаведене, можна зазначити наступне. При аналізі правового регулювання укладення господарських договорів виявляються певні прогалини та недоліки. Надзвичайно важливим недоліком як господарського, так і цивільного законодавства вважаємо відсутність визначення у ньому моменту надходження оферти (або іншого документа), оскільки це породжує відносну невизначеність з початком обрахування тих обставин, настання яких пов’язується з цим моментом. Недоліком також вважаємо “прив’язування” моменту, до якого можливо скасувати оферту, до моменту одержання, а не до моменту, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про цю оферту.
Список використаних джерел
1. Ансон В. Договорное право. Перевод с англ. П/р. О.Н. Садикова. - М.: Юридическая литература, 1984. - 463 с.
2. Бабіч І. Проблема визначення поняття “предмет договору” в цивільному праві та цивільному законодавстві // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №12. - С. 29-32.
3. Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров. Комментарий. - М.М. Богуславский, Н.Г. Вилкова и др. - М.: Юридическая литература, 1994. - 320 с.
4. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4-х т. Т. ІІІ. Обязательственное право. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. - 837 с.
5. Кучер А.Н. Теория и практика переддоговорного этапа: юридический аспект. - М.: Статут, 2005. - 363 с.
6. Мілаш В. Істотні умови договору і диспозитивність їх правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №7. - С. 36-39.
7. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.
8. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. - М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. - 416 с.
9. Принципы международных коммерческих договоров: Комментарий / Пер. А.С. Комарова - М.: Междунар. отношения, 2003. - 288 с.
10. Розенберг М.Г. Международная купля-продажа товаров. - М.: Юрид. лит., 1995. - 288 с.
11. Руденко И. Заключение договоров посредством Интернета // Юридическая практика. - 10 октября 2001 г. - № 41. - С. 11.
12. Халфина Р.О. Значение и сущность договора в советском социалистическом гражданском праве. - М.: Издательство академии наук СССР, 1954. - 239 с.
13.Dietrich Reinicke, Klaus Tiedtke Kaufrecht. 6. Auflage. - Luchterhand, 1997. - 689 S.
14. Internationales Kaufrecht: Kaufrechtskonvention, Verjaerungskonvention, Vertretungskonvention, Rechtsanwendungskonvention / kommentiert von Fritz Enderlein; Dietrich Maskow; Heinz Strohnbach. - 1. Aufl. - Berlin: Haufe, 1991. - 448 S.
15. Karollus, Martin: UN-Kaufrecht: eine systematische Darstellung f?r Studium und Praxis / Martin Karollus. - Wien; New York: Springer, 1991. - 273 S.
16. Koziol, Helmut: Grundriss des buergerlihen Rechts / von Helmut Koziol und Rudolf Wesler. Bd. 1. Allgemainer Teil und Schuldrecht. - 10. neu bearbeitete Aufl. - Wien: Manz, 1995. - 568 S.