Публикации
Неоднозначність законодавчих положень щодо форми господарського договору
Опубліковано: Журн. "Юридична Україна" - 2007. - №1. - С. 81-84.
Важливе місце серед норм про господарські договірні відносини виділяється нормам, що регулюють укладення такого договору. Це можна обґрунтувати тим, що саме при укладенні визначається зміст договору, і законодавство встановлює мінімально необхідні вимоги, які забезпечують достатній рівень для його дійсності та дієвості. У свою чергу норми про укладення договору також визначають форму, в якій може бути укладений той чи інший вид договору.
Чинне законодавство України передбачає можливість укладення договорів у двох формах: усній та письмовій. Проте господарським законодавством не передбачена можливість укладення господарських договорів в усній формі, як і не встановлюється пряма заборона на це. Саме наведене спричиняє необхідність дослідження форми господарських договорів.
Незважаючи на те, що вивченням питання про форму господарського договору займалися та займаються такі відомі науковці, як О.С. Іоффе, М.І. Брагінський, О.А. Беляневич, В.С. Щербина, А. Погребняк, С.М. Бервено, С.О. Теньков та інші, на сьогоднішній час немає єдиної думки щодо питання про форму даного договору.
Метою цієї статті є дослідження цивільного та господарського законодавства з метою з’ясування допустимості укладення господарських договорів в усній формі.
Згідно ч.7 ст.179 Господарського кодексу (ГК) України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом (ЦК) України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Аналізуючи норми щодо обов’язковості письмової форми між юридичними особами з позиції цивільного законодавства, в першу чергу потрібно зазначити положення ч.5 ст.203 ЦК України, відповідно до якого правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
У ст.208 ЦК України наводиться перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. До таких правочинів, відповідно п.1 ч.1 цієї статті належать правочини, які вчиняються між юридичними особами. Ця норма ЦК України стосується юридичних осіб, не торкаючись фізичних осіб - підприємців. Проте згідно ст.51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає з суті відносин. Тому, на нашу думку, до форми договорів за участю фізичних осіб - підприємців повинно бути застосоване правило п.1 ч.1 ст.208 ЦК України.
Враховуючи те, що зазначена ст.203 встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а ст.208 ЦК України вказує на те, що правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі, можна зробити висновок, що у випадку недотримання письмової форми правочину між юридичними особами він буде нечинним. Проте ст.215 ЦК України, яка передбачає підстави визнання правочину недійсним внаслідок порушення загальних вимог, передбачених у ст.203, не встановлює наслідків недотримання форми правочину. Такі наслідки встановлені у ст.218 ЦК України: недодержання письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Недійсність господарського договору внаслідок недотримання письмової форми передбачена, зокрема, ст.367 ГК України (комерційна концесія); у більшості ж випадків закон лише встановлює обов’язковість письмової форми, не вказуючи наслідків її недотримання (наприклад, ч.1 ст.6 Закону України від 16 грудня 1997 р. “Про фінансовий лізинг” (у редакції від 11 грудня 2003 р.), Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2005 р. №668 та інші). Оскільки для господарських договорів прямо не встановлено їх недійсність, то зустрічається думка, що вони можуть також укладатися в усній формі [6, с.232; 8, с.313; 15, с.230]. Цікаву позицію висловила А. Погребняк, вказавши, що єдиною формою укладення будь-якого господарського договору є письмова форма. Проте вона вважала, що відповідно до ч.1 ст.218 ЦК України зовнішньоекономічний договір може бути дійсним, якщо він укладений в усній формі [13, с.48-49]. На нашу думку, така позиція автора є не зовсім виправданою, оскільки на зовнішньоекономічний договір як вид господарського договору повинно поширюватися правило щодо форми господарського договору; якщо зовнішньоекономічний договір на підставі ч.1 ст.218 ЦК України можна визнати дійсним, то аналогічно дійсним слід визнавати і будь-який інший господарський договір.
За ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (схожою за змістом є норма ч.2 ст.180 ГК України). Дане положення фактично є аналогічним до норми ч.1 ст.153 ЦК УРСР. У літературі справедливо вказується, що буквальне тлумачення такої норми означає: для того, щоб договір міг вважатись укладеним, необхідна не тільки наявність істотних умов договору, але й дотримання форми договору у всіх випадках, коли встановлені відповідні вимоги щодо форми [11, с.51]. Оскільки за ст.208 ЦК України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі (на відміну від договорів за участі фізичних осіб, до яких є чинною ст.206 ЦК України), то до надання цьому договору письмової форми він вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо договір є таким, що не відбувся, відповідно немає можливості застосувати положення ст.218 ЦК України. Таким чином, на нашу думку, існування господарських договорів в усній формі виключається.
Проблема в даному випадку полягає також у тому, що в законодавстві часто змішуються поняття “неукладений” та “недійсний договір”. Так, за ст.1118 ЦК України у разі недодержання письмової форми договору комерційної концесії такий договір є нікчемним. Проте у науковій літературі справедливо розмежовуються недійсність та неукладеність договору [2, с.124-125; 3, с.176-178; 9, с.371-372; 11, с.49-50; 12, с.321]. У судовій практиці дані поняття також не ототожнюються: у п.17 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. №02-5/111 зазначається, що недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов.
Різниця між недійсним і неукладеним договорами значна, оскільки недійсний договір, на відміну від неукладеного, передбачає наявність юридичного факту його укладення. У літературі справедливо зазначається, що неукладеність договору свідчить про відсутність правовідносин між сторонами договору, тобто про відсутність прав та обов’язків сторін договору [14, с.59-60]. В той же час, недійсність договору може існувати лише тільки у відношенні до укладеного договору, який відбувся в якості юридичного факту. Таким чином, недійсність договору виключає його неукладеність [11, с.51]. Тому, на наш погляд, потрібно законодавчо розмежовувати дані поняття.
Проблемним, на нашу думку, є також випадок, регулювання якого здійснюється ч.2 ст.218 ЦК України. У цій статті зазначається, що у випадку, якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Як вже зазначалось, законодавство України не розмежовує поняття “неукладеність” та “недійсність” договору. Якщо ці поняття розглядати як тотожні, то можна припустити законність “зцілення” такого договору.
З іншої сторони (якщо розглядати наведені категорії як різні), дане положення не може бути застосоване, оскільки в ньому мова йде про недійсність правочину внаслідок недотримання форми, а господарський договір з недотриманою письмовою формою, як зазначалось, є неукладеним; відповідно, не можна визнати дійсним договір, якого не існує. Як зазначив О.С. Теньков, ступінь виконання сторонами спірного договору не має значення, що відобразилося у судовій практиці: по всіх вивчених зазначеним автором справах цієї категорії договірні зобов’язання були тією чи іншою мірою виконані, проте ця обставина не бралася судами до уваги при визнанні таких договорів неукладеними [15, с.294-295].
Аргументом на користь допустимості усної форми правочину можна розглядати норму ч.2 ст.206 ЦК України. Відповідно до цього положення юридичній особі, що сплатила за товари чи послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. На наш погляд, дана норма стосується не правочинів між юридичними особами, а правочинів, укладених між юридичною та фізичною особою, оскільки вона не передбачає спеціальної можливості укладення договору між юридичними особами в усній формі, а лише вказує на обов’язок отримання підтвердження сплати грошей юридичною особою. Крім того, конструкція п.1 ч.1 ст.208 не передбачає винятків стосовно письмової форми правочину між юридичними особами, як це зроблено, наприклад, у п.2 та 3 цієї частини.
Ст.181 ГК України містить загальне правило, за яким господарський договір має бути викладений у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Законодавством також передбачені випадки, коли договір повинен бути укладений у такій формі (це, наприклад, державний контракт (ч.3 ст.183 ГК України), договір комерційної концесії (ст.367 ГК України) тощо).
Крім укладення господарського договору у формі єдиного документу, згадана ст.181 ГК України передбачає можливість укладення договору у спрощений спосіб шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо. Такий спосіб укладення полягає в наявність не одного, а декількох документів, які свідчать про укладення договору. Але в будь-якому разі передбачається наявність документів, тобто дотримання письмової форми є обов’язковим. Розглядаючи питання укладення господарських договорів у спрощений спосіб, Ж.А. Білоус справедливо вказує на неприйнятність використання таких способів, як телефонограма та радіограма, оскільки фіксація та підтвердження факту укладення договору можлива лише за наявності згоди іншої сторони [85а, с.15]. Проте у будь-якому разі, як випливає з роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. №02-5/111 Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними, обмін листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає, є дотриманням письмової форми.
На думку деяких науковців, зміст формулювання ч.1 ст.181 ГК України “... а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень” однозначно свідчить про те, що ГК України дозволяє укладати господарські договори в усній формі [5, с.31]. Проте інші автори вважають, що укладення договору шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлення є письмовою формою [7, с.191; 16, с.269]. На наш погляд, як саме замовлення, так і підтвердження про прийняття його до виконання в господарських відносинах має здійснюватися в письмовій формі, тому ми підтримуємо позицію тих авторів, які такий спосіб укладення пов’язують з письмовою формою договору.
Варто також зауважити, що використання печатки в господарських договорах є дискусійним. Так, А. Погребняк зазначила, що господарський договір завжди має бути завірений печаткою. Проте враховуючи Лист Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 30 березня 2005 р. Про обов’язковість печатки на договорі з нерезидентом А. Погребняк вважає, що якщо договір укладається не на території України, то сторона - нерезидент може обійтись без печатки за умови, якщо законодавством країни місця укладення договору дозволяється укладати договори без скріплення їх печатками [13, с.49]. Тим більше, згідно чинного законодавства України, не всі суб’єкти господарювання - фізичні особи зобов’язані мати печатку. Тому деякі автори вважають, що слова “за загальним правилом” з ч.1 ст.181 ГК України відносяться також до слів “скріпленого печатками” [10, с.25]. Підтвердженням цієї думки є також п.6 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними, в якому зазначається, що відсутність відтиску печатки підприємства, установи, організації, на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом. Враховуючи це, підтримуємо позицію, відповідно якої печатка, на відміну від підпису, не є необхідним елементом кожного господарського договору.
Враховуючи вищенаведене, вважаємо, що укладення господарських договорів в усній формі є таким, що суперечить нормам законодавства: якщо сторони господарського договору досягли згоди з усіх передбачених істотних умов в усній формі, договір слід розглядати як такий, що не відбувся. Оскільки неукладеність договору не може тягнути за собою наслідки недійсності договору, передбачені в ст.218 ЦК України, то сторона, яка передала визначене усною домовленістю майно, може вимагати лише повернення безпідставно набутого майна в порядку, передбаченому главою 83 ЦК України.
Список використаних джерел
1. Ашурков О.А. Особенности правового регулирования внешнеэкономических отношений купли-продажи. Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.04. - Донецк, 1999. - 172 с.
2. Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання: навчальний посібник. - К.: Наукова думка, 2002. - 279 с.
3. Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 392 с.
4. Бєляєва А.П. Принцип свободи договору в правовому регулюванні зовнішньоекономічного контракту. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2005. - 20 с.
5. Боровець В. Слово підприємства // Дебет-кредит. - 22 березня 2004 р. - №12. - С. 31.
6. Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2004. - 624 с.
7. Господарське право України: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. Н.О. Саніахметової. - Х.: «Одіссей», 2005. - 608 с.
8. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.
9. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2-х т. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Т. І. - 832 с.
10. Новиков С., Лобанов О., Винокуров Д. Договора в хозяйственной деятельности. - Х.: Фактор, 2004. - 488 с.
11. Павлова И.Ю. Незаключенность или недействительность договора как последствия несоблюдения требований к форме и государственной регистрации договора // Государство и право. - 2005. - №10. - С. 49-56.
12. Підприємницьке право: Підручн. / За ред. О.В. Старцева / 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Істина, 2005. - 600 с.
13. Погребняк А. Непечатное (О (не)действительности внешнеэкономического договора, не скрепленного печатями) // Бухгалтер. - Февраль (І) 2005 г. - №5 (293). - С. 48-49.
14. Правовые тонкости хозяйственных договоров. - Х.: Фактор, 2006. - 528 с.
15. Теньков С.О. Коментар судової практики з господарських справ. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 384 с.
16. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 592 с.
17.Білоус Ж.А. Дійсність господарських договорів. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка - К., 2005. - 20 с.