Публикации
Зміст принципу належного виконання господарського договору
Опубліковано: Журн. "Право України" - 2007. - №4. - С. 85-89.
У сучасному господарському обороті існує безліч дій, які можуть бути предметом виконання, тому законодавство передбачає лише головні з них (передача майна, виконання роботи тощо), вказуючи при цьому, що сторони вправі укладати різні види договорів, у тому числі й ті, що не передбачені законодавством. Але, як зазначив М.В. Кротов, не дивлячись на багатоманітність різних дій, які вчиняються боржником, їх здійснення підпорядковується загальним правилам. Загальні правила виконання зобов’язань називаються принципами виконання зобов’язань [1, с.620]. Одним з найважливіших принципів виконання договорів є принцип належного виконання. В літературі навіть зазначається, що цей принцип є головним, оскільки законодавець пов’язує припинення зобов’язання саме з належним виконанням. Належне виконання - це той ефект, який повинен у найбільшій мірі задовольнити інтерес кредитора [2, с.103].
Дослідженням даного принципу присвячені праці таких відомих вчених, як О.С. Іоффе, М.І. Брагінський, С.В. Сарбаш, М.В. Кротов та інших.
Метою цієї статті є дослідження цивільного та господарського законодавства, а також порівняння його з міжнародними актами (Конвенцією ООН Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (Віденською Конвенцією) та Принципами міжнародних комерційних договорів 1994 р. (Принципами УНІДРУА)) з метою з’ясування особливостей змісту принципу належного виконання зобов’язання.
Відповідно ч.1 ст.193 Господарського кодексу (ГК) України принцип належного виконання зобов’язання означає те, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. У наведеному принципі прийнято виділяти декілька елементів: належні суб’єкти, місце, строк, предмет і спосіб виконання.
Перший елемент принципу належного виконання зобов’язання - належні суб’єкти виконання - умовно можна поділити на дві частини: виконання належною особою і виконання належній особі. Виконання належною особою означає, що боржник зобов’язаний виконати взяте на себе зобов’язання самостійно. Проте згідно ст.194 ГК України виконання господарського зобов’язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні. Управнена сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто. Якщо третьою особою в даному випадку не є безпосередній виконавець, то управнена сторона на свій розсуд вирішує: прийняти чи не прийняти виконання зобов’язання [3, с.334]. Наведене положення про обов’язок кредитора прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, є особливістю господарських відносин, оскільки відповідно до ч.1 ст.528 Цивільного кодексу (ЦК) України кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника будь-якою іншою особою, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто.
Певну специфіку має виконання зобов’язання, в якому беруть участь декілька зобов’язаних суб’єктів. У цьому випадку згідно ст.196 ГК України кожен із зобов’язаних суб’єктів повинен виконати зобов’язання відповідно до частки цього суб’єкта, визначеної зобов’язанням. У науковій літературі відзначається, що боржник, який виконав зобов’язання у своїй долі, вибуває із зобов’язання і його обов’язок вважається виконаним. Для інших боржників зобов’язання продовжує діяти до виконання ними своїх обов’язків [1, с.264-265]. Слід зауважити, що ГК України загальним правилом передбачає дольову множинність боржників і лише у разі, якщо це передбачено законодавством або договором, зобов’язання повинно виконуватися солідарно; при солідарному виконанні господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК України, якщо інше не передбачено законом. Ст.543 ЦК України передбачає, що у разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від всіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не у повному обсязі від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників; при цьому останні залишаються зобов’язаними до того часу, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі.
У ГК України відсутнє положення про те, що зобов’язання має бути виконане належній особі, проте воно випливає з ч.2 ст.527 ЦК України, відповідно до якої кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги. У ч.8 ст.193 ГК України також зазначається, що управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини. Як зазначає М.І. Брагінський, при виникненні з даного приводу спору тягар доказування відповідного факту вручення виконання самому кредиторові або уповноваженій ним особі покладається на боржника. Для захисту його інтересів останньому надається право вимагати доказів того, що виконання здійснено, а при відмові кредитора виконати цю вимогу - затримати виконання [4, с.425]. Хоча це прямо не встановлено законодавством, проте з суті виливає, що з видачею посвідчення про виконання зобов’язання воно вважається виконаним з моменту або видачі такого посвідчення, або його фактичного виконання.
Що стосується міжнародно-правового регулювання виконання договірних зобов’язань, то ні Віденська Конвенція, ні Принципи УНІДРУА не містять чітких положень щодо суб’єктів виконання, хоча з деяких норм випливає, що виконати зобов’язання повинна саме сторона договору. Тому для існування можливості виконання зобов’язання іншою особою таке положення потрібно передбачати безпосередньо в договорі.
Не менш важливим елементом принципу належного виконання зобов’язання є належне місце виконання. Як зазначають науковці, цей елемент має значення не тільки для вирішення питання про те, де сторона-боржник зобов’язана провести виконання, але й для інших питань, пов’язаних з виконанням обов’язків (наприклад, від місця виконання залежить вирішення питання про розподіл витрат на доставку предмета виконання) [4, с.428].
Відповідно до ч.1 ст.197 ГК України господарське зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов’язання. Якщо жоден з наведених способів не дозволяє встановити місце виконання зобов’язання, то воно має бути виконаним за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов’язаної сторони. З правила ч.1 ст.197 ГК України встановлено винятки: зобов’язання, змістом яких є передача прав на нерухоме майно, виконуються за місцезнаходженням цього нерухомого майна; виконання грошових зобов’язань здійснюється за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов’язання або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов’язану сторону; в інших випадках, передбачених законом.
Регулювання місця виконання зобов’язання Принципами УНІДРУА аналогічне до правил країн континентального права: за ст.6.1.6 якщо місце виконання не зазначене в договорі і не може бути визначене, виходячи з його умов, то сторона повинна виконати грошове зобов’язання - у місці, де знаходиться комерційне підприємство кредитора; будь-яке інше зобов’язання - у місці, де знаходиться комерційне підприємство цієї особи.
Дещо інший підхід міститься у ст.31 Віденської Конвенції: якщо місце виконання зобов’язання (поставки товару) не зазначене в договорі, то зобов’язання з поставки полягає: 1) якщо договір передбачає перевезення товару - у здачі товару першому перевізникові для передачі покупцеві; 2) якщо договір не передбачає перевезення і стосується товару, щодо якого сторони знали про його місцезнаходження - у передачі товару в розпорядження покупця в цьому місці; 3) в інших випадках - у наданні товару в розпорядження покупця в місці, де у момент укладення договору знаходилось комерційне підприємство продавця. Таким чином, Віденська Конвенція загальним правилом містить положення про те, що місцем виконання зобов’язання з передачі товару є місцезнаходження боржника. Дещо іншим є місце виконання грошового зобов’язання за ст.57 Віденської Конвенції: якщо в договорі не зазначене місце виконання такого зобов’язання, то воно має бути виконане в місці знаходження комерційного підприємства продавця або якщо платіж має бути виконаний проти передачі товару чи документів - то в місці їх передачі.
Важливим документом, за допомогою якого можна визначити місце виконання зобов’язання з передачі товару, є Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (Правила Інкотермс), оскільки кожен термін даних Правил передбачає зазначення місця, в якому повинен бути переданий товар. Застосування Правил Інкотермс передбачається Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів та ч.4 ст.265 ГК України, зі змісту яких можна зробити висновок, що застосування Правил є обов’язковим для суб’єктів підприємницької діяльності навіть при укладенні внутрішніх договорів. На нашу думку, таке обов’язкове застосування є не завжди доцільним, оскільки, як зазначили О.В. Перепадя та Н.В. Грищук, дані правила застосовуються у сфері зовнішньої торгівлі [5, с.384]. Як справедливо вказав А. Мичка, використання Правил Інкотермс у зовнішньоекономічних договорах є доцільним, а от у внутрішньоекономічних - не зовсім, оскільки вони не придатні для такого виду договорів. Крім цього, при укладенні внутрішньоекономічного договору потрібно дотримуватись вимог багатьох норм про поставки, які містяться в законах та підзаконних актах [6, с.9]. Тому вважаємо доцільним викласти наведені положення у диспозитивній формі, надавши цим сторонам право самим вибирати, застосовувати їм Правила Інкотермс у внутрішньоекономічних договорах, чи ні.
Наступним елементом принципу належного виконання зобов’язання є строк його виконання. У ГК України відсутня спеціальна стаття щодо строку виконання зобов’язання (ч.5 ст.193 ГК України регулює лише дострокове виконання зобов’язання), тому необхідно звернутися до ст.530 ЦК України. У ній зазначається, що якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк. Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до ст.33 Віденської Конвенції продавець повинен поставити товар: 1) якщо договір встановлює чи дозволяє визначити дату поставки - у цю дату; 2) якщо договір встановлює чи дозволяє визначити період часу для поставки - у будь-який момент у межах цього періоду, якщо тільки з обставин не слідує, що дата поставки призначається покупцем; 3) в інших випадках - у розумний строк після укладення договору. Аналогічне положення міститься також у ст.6.1.1 Принципів УНІДРУА. Особлива норма міститься у ст.58 Віденської Конвенції щодо сплати ціни товару: якщо покупець не зобов’язаний заплатити ціну в який-небудь інший конкретний строк, він повинен сплатити її, коли продавець передає або сам товар, або товаророзпорядчі документи в розпорядження покупця. Продавець може обумовити передачу товару чи документів здійсненням такого платежу. У ч.2 цієї статті зазначається, що у випадку, якщо договір передбачає перевезення товару, продавець може відправити його на умовах, у силу яких товар чи товаророзпорядчі документи не будуть передані покупцеві інакше, ніж проти сплати ціни (найпоширенішими способами виконання грошового зобов’язання проти документів є акредитив та інкасо). Ч.3 цієї статті вказує, що покупець не зобов’язаний сплачувати ціну до тих пір, доки у нього не з’явилась можливість оглянути товар, за винятком випадків, коли узгоджений сторонами порядок поставки чи платежу несумісний з очікуванням появи такої можливості.
Предмет є наступним елементом принципу належного виконання зобов’язання. Як зазначив О.С. Іоффе, предметом виконання є дії, які повинні бути здійснені однією стороною зобов’язання на користь іншої. Якщо ці дії пов’язані з передачею майна, загальним поняттям предмету виконання охоплюється також це майно [7, с.133-134]. Аналогічно, на нашу думку, поняттям предмету охоплюються також роботи та послуги.
У ГК та ЦК України відсутня загальна норма, присвячена предмету виконання зобов’язання (крім норми про виконання грошових зобов’язань). Проте з аналізу норм господарського законодавства можна зробити висновок, що вимоги щодо предмету виконання зобов’язання можуть визначатися нормами про окремі види договорів (наприклад, ст.268 ГК України передбачає якість товарів, що поставляються), умовами договору, а за їх відсутності - відповідно до вимог, що звичайно до них висуваються.
Як зазначалось, ГК України містить ст.198, яка регулює загальні положення щодо виконання грошових зобов’язань. Відповідно до цієї статті платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. На нашу думку, дане положення є не зовсім коректним стосовно готівкових розрахунків, оскільки відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. №637 готівковими розрахунками слід вважати платежі готівкою підприємств та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за іншими операціями. Як відзначається в літературі, готівковим є розрахунок, коли боржник передає кредитору гроші в “натуральній” формі [1, с.534]. Проте також відмічається, що крім випадку, коли боржник сплачує кредиторові гроші не “із рук в руки” і при цьому банківська система не використовується, можливий також розрахунок, під час якого боржник сплачує готівку до каси банку, а банк уже перераховує ці гроші на рахунок одержувача [8, с.9]. Проте останній наведений варіант відповідно до визначення безготівкових розрахунків, що дається в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. №22 підпадає якраз під безготівкові розрахунки. Таким чином, можна зробити висновок, що під готівковими розрахунками слід розуміти розрахунки готівковими коштами, в яких банк участі не бере. Проте у наведеній статті ГК України говориться лише про готівкові розрахунки через установи банків, що на нашу думку суперечить самому змістові готівкових розрахунків. Тому ми вважаємо за доцільне вилучити слова “через установи банків” з ч.1 ст.198 ГК України.
Як зазначає М.І. Брагінський, в договорі може бути передбачено декілька предметів зобов’язання, з яких виконаним має бути лише одне. Предмет виконання можуть являти собою або різні види належного для передачі майна, або здійснення різних дій. У всіх подібних випадках мова йде про альтернативні зобов’язання. У такого роду зобов’язаннях право вибору може належати або боржнику, або кредитору [4, с.425-426]. Слід зазначити, що відповідно ст.539 ЦК України право вибору предмета зобов’язання належить боржникові, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту.
Про важливу особливість альтернативних зобов’язань стосовно ситуації, коли виникла неможливість його виконання за одним із вказаних предметів, зазначає М.І. Брагінський. Якщо виконання одним з декількох предметів сталося неможливим, у випадку, коли право вибору належить боржнику, зобов’язання зберігає силу, але з єдиним (тим, що залишився) предметом виконання. Інша справа, якщо відповідним правом наділений кредитор. У цьому випадку кредитор може вибрати той предмет виконання зобов’язання, що зберігся, або відмовитись від зобов’язання, стягнувши спричинені збитки [4, с.426]. Чинне українське законодавство не містить жодного положення стосовно даного питання, тому вважаємо за потрібне внести відповідне доповнення до ст.539 ЦК України, але із застереженням, що сторони в договорі можуть врегулювати ці відносини іншим чином.
Від альтернативних зобов’язань прийнято відрізняти факультативні зобов’язання, в яких є тільки один предмет виконання, проте боржник вправі замінити його іншим, наперед визначеним предметом [1, с.636]. Як вдало зауважив О.С. Іоффе, в альтернативному зобов’язанні боржник має право вибору, а в факультативному - право заміни. Тому альтернативне зобов’язання зберігається і після відпадання одного з його предметів, а факультативне зобов’язання, яке має лише один предмет, припиняється разом з його відпаданням [7, с.137]. У ГК та ЦК України відсутні норми щодо регулювання факультативних зобов’язань, що, на нашу думку, є значною прогалиною. Тому ми вважаємо за доцільне ввести до ЦК України спеціальну норму, яка б регулювала основні положення факультативних зобов’язань.
Спосіб виконання є останнім елементом принципу належного виконання зобов’язання. Способом виконання зобов’язання є порядок здійснення боржником дій з виконання зобов’язання [1, с.636].
Якщо договірне зобов’язання передбачає передачу єдиної речі, то вона може бути передана тільки повністю і одноразово. Проте специфіка господарських договорів полягає в тому, що більшість з них укладаються на передачу багатьох речей. У даному випадку можливою є передача не всіх речей відразу, а в формі декількох дій через певний проміжок часу. Вирішуючи правомірність такої передачі, ч.4 ст.193 ГК України встановлює, що управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов’язання. Таким чином, кредитор вправі не приймати виконання частинами, і таке виконання буде належним лише у випадку його виконання у вигляді єдиного акту. Але цим правом кредитор може не скористатись і часткове виконання, проведене з його згоди, буде належним. О.С. Іоффе зазначає, що в даному випадку, прийнявши, наприклад, частковий платіж, кредитор вправі стягувати з боржника неустойку лише за оплату тільки тієї частини боргу, яка не була погашена своєчасно. Проте якщо від прийняття часткового виконання кредитор відмовився, пеня за прострочку нараховується на всю суму боргу, включаючи ту її частину, яку боржник готовий був погасити до встановленого строку [7, с.138].
У законодавстві не встановлюється форма, в якій повинна бути надана згода на прийняття виконання зобов’язання частинами. У науковій літературі зустрічається думка, що про таке прийняття може свідчити як пряма заява, так і конклюдентні дії кредитора. Так, приступивши до використання частково виконаного, вважається, що кредитор прийняв виконання, навіть якщо він заявив про свою відмову від нього. Відмова від часткового виконання повинна виражатися або у фактичному неприйнятті, або, якщо це неможливо, наприклад, через доставку виконаного транспортною організацією, в заяві про відмову [7, с.138].
Віденська Конвенція не містить спеціальної норми щодо способу виконання зобов’язань. Проте таке положення міститься в Принципах УНІДРУА, відповідно до ст.6.1.2 яких у випадках, коли строк виконання зобов’язання не встановлений договором і не може бути визначений, виходячи з нього, сторони повинні відразу і повністю виконати свої зобов’язання, якщо виконання може бути здійснено таким чином і обставини не вказують на інше. Крім цього, у ст.6.1.3 Принципів вказується, що кредитор може відмовитись від пропозиції виконати зобов’язання по частинах при настанні строку, коли повинне бути здійснене виконання, незалежно від того, чи супроводжується така пропозиція запевненням у відношенні до тієї частини зобов’язання, що залишилась, якщо тільки кредитор не має законного інтересу поступити таким чином. Вирішуючи питання про те, чи має кредитор законний інтерес відмовитись від часткового виконання, науковці вказують, що якщо боржник доведе, що законний інтерес кредитора отримати повне виконання не є очевидним і тимчасове прийняття часткового виконання не принесе йому значної шкоди, то кредитор не може тоді відмовитись від такого виконання (при цьому додаткові витрати кредитора, пов’язані з прийняттям часткового виконання, повинні бути повністю відшкодовані боржником). Таке положення може розглядатися як наслідок загального принципу добросовісності і чесності ділової практики [9, с.129-130].
Варто зазначити, що спосіб виконання може характеризуватися також багатьма іншими моментами, які не піддаються узагальненню. Тому при аналізі способу виконання конкретного господарського договору потрібно враховувати специфіку того чи іншого зобов’язання.
Враховуючи вищенаведене, можна зробити висновки, що при виконанні господарських договорів існують певні прогалини та недоліки. Так, підтримуємо позицію тих авторів, які вважають недоцільним обов’язкове використання Правил Інкотермс у внутрішньогосподарських договорах. Спірним також видається формулювання, що використовується для регулювання виконання грошових зобов’язань у ст.198 ГК України: на наш погляд, якщо розрахунки проводяться через установи банків, то це є не готівкові розрахунки, як це зазначено в названій статті. Вважаємо за доцільне також врегулювання у ЦК України особливостей виконання факультативних зобов’язань.
Список використаних джерел
1. Гражданское право: Учеб.: В 3-х т. Т. 1. - 6-е изд., перераб. и доп. / Е.Ю.Валявина, И.В.Елисеев и др.; Отв. ред. А.П.Сергеев, Ю.К.Толстой. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. - 776 с.
2. Сарбаш С.В. Исполнение договорного обязательства. - М.: Статут, 2005. - 636 с.
3. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.
4. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Издание 2-е, завод 6-й (стереотипный). - М.: «Статут», 2003. - 848 с.
5. Перепадя О.В., Грищук Н.В. Про деякі недоліки господарського та цивільного кодексів України в міжнародному контексті // Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми): Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. / Відп. ред. В.Ф. Опришко. - К.: КНЕУ, 2004. - С. 383-388.
6. Мычка А. Правила Инкотермс и договор поставки // Юридическая практика. - 17 февраля 2004 г. - №7. - С. 9-10.
7. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4-х т. Т. ІІІ. Обязательственное право. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. - 837 с.
8. Хмелевич А. Інструменти розрахунків між суб’єктами підприємництва // Власне діло. - 21 лютого 2005 р. - №4 (131). - С. 9.
9. Принципы международных коммерческих договоров: Комментарий / Пер. А.С. Комарова - М.: Междунар. отношения, 2003. - 288 с.