Публикации
Внутрішній ринок Європейського Союзу: основні аспекти правового регулювання переміщення товарів
Опубліковано: Зб. наук. праць «Правове регулювання економіки» - 2005. - №5. - С. 217-225.
Україна обрала свій шлях до ЄС, проголосивши своє прагнення до приєднання до Європейського Союзу. В даний момент це проявляється у тісній співпраці Євросоюзу та нашої держави. Як відомо, Україна традиційно підтримує та розвиває економічні, торгівельні, культурні та інші зв’язки з країнами, що входять до цього інтеграційного об’єднання, вживає заходів щодо активізації відносин у рамках зазначеної Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. Безумовно, досконале знання права Європейського Союзу, яке є важливим інструментом здійснення інтеграційних процесів, особливо в галузях, що регулюють економічні відносини, стає важливою передумовою успішного розвитку міжнародних відносин нашої держави у цій сфері. А з урахуванням досягнення стратегічної мети України, а саме в найближчий час стати асоційованим членом, а в майбутньому - набути повноправного членства у цьому інтеграційному об’єднанні, зростає необхідність всебічного та глибокого вивчення правової системи Європейського Союзу.
Дуже важливе значення в інтеграційному процесі західноєвропейських країн має правове регулювання внутрішнього ринку, який, по суті, є серцевиною всього Європейського Союзу. Саме тому дуже важливо вивчати механізм державного регулювання та основні положення права, яке регулює цей ринок, особливо українським юристам, оскільки, як вже зазначалося, Україна прагне до вступу в це утворення. Саме тому вивченням даного питання присвячувались роботи видатні вчені, як то Алан Татам, Петер Фішер, Міхаель Швайтцер, Б.Н. Топорнін, Ю.Д. Ільїн та інші.
Головними напрямами регулювання в праві Євросоюзу свободи пересування товарів, послуг, вільного руху капіталів та робочої сили є створення такого рівня інтеграції країн-членів цього об’єднання, при якому будуть відмінені всі перешкоди стосовно переміщення в рамках Євросоюзу всіх перерахованих категорій та усунення будь-яких перешкод при реалізації громадянами своїх прав в даній сфері. В преамбулі до Договору про заснування Європейського Співтовариства віддзеркалюється прагнення засновників зняти напруження в Європі через економічну інтеграцію і розвиток миру та свободи.
В цій статті буде розглянуто правове регулювання пересування товарів в рамках Євросоюзу як одного з найважливіших елементів внутрішнього ринку.
Питання правового регулювання митних бар’єрів у торгівлі та дискримінаційних торгових обмежень є одними з найактуальніших в Договорі про заснування Європейського Співтовариства. Вільному рухові товарів присвячено розділ І частини третьої цього договору, проте положення про регулювання торгівлі регулюється також статтями з інших розділів. Для подальшого вивчення цього питання доцільно буде, на мою думку, розглянути його за такою схемою:
митне регулювання (Єдиний митний тариф; заборона митних зборів та зборів еквівалентної дії);
торгові обмеження (дискримінаційні фізичні та технічні торгові обмеження; заборона кількісних обмежень);
експорт;
винятки.
Саме така схема дозволить висвітлити митне регулювання та заборону торгових обмежень як з внутрішньодержавної, так і загальносоюзної сторони, враховуючи при цьому різні аспекти.
Право Євросоюзу передбачає заборону митних бар’єрів у торгівлі між країнами-членами. Відповідно нього Європейське Співтовариство базується на митному союзі, який охоплює всю торгівлю товарами. Цей союз має як внутрішні, так і зовнішні аспекти:
внутрішній аспект: заборона між країнами-членами митних зборів на імпорт та експорт, а також усіх нарахувань, які мають аналогічну дію;
зовнішній аспект: прийняття єдиного митного тарифу щодо третіх країн.
Угода про ЄС передбачає єдиний митний тариф (ЄМТ), іноді відомого як єдиний зовнішній тариф. Реалізація ЄМТ здійснюється за допомогою регламентів прямої дії.
Метою ЄМТ є забезпечення рівноправного ставлення всіх країн-членів до товарів, що імпортуються в ЄС з третіх країн. Усі товари, що продаються на ринках Співтовариства, повинні мати однакові пільги щодо свободи руху товарів, які імпортуються до Співтовариства. Внаслідок цього країни не мають права нав’язувати автономні збори на імпорт з третіх країн.
ЄМТ класифікує товари згідно єдиної номенклатури і підпорядковує їх єдиним нормам Співтовариства з огляду на їхню вартість та походження. На пропозицію Комісії Рада кваліфікованою більшістю може вносити зміни до встановлених тарифних ставок (або призупиняти збори) у визначених рамках, дозволяти окремим країнам-членам встановлювати менші збори або відміняти їх, якщо обсяги виробництва цього товару в ЄС є недостатніми і якщо постачання товару в зацікавлену країну традиційно залежить від імпорту з третіх країн. Однак після імпортного контролю та сплати митних зборів ці товари надходять у вільний продаж і до них застосовуються ті самі правила, що й до товарів, вироблених у Співтоваристві. Збори, отримані внаслідок застосування ЄМТ, сплачуються ЄС і складають частину внутрішніх ресурсів ЄС.
В праві ЄС передбачено заборону митних зборів та зборів еквівалентної дії. Стаття 29 Договору про заснування Європейських Співтовариств проголошує, що “члени ЄС повинні утримуватися від впровадження між собою будь-якого нового мита на імпорт або експорт чи будь-яких податків з таким самим ефектом, а також від збільшення тих, які вони вже запровадили у торгівлі між собою”. Це положення стосується як експорту, так і імпорту та є нормою прямої дії.
Хоча Договір про ЄС не дає визначення поняття “товари”, з права ЄС та рішень Європейського суду випливає, що під товарами слід розуміти вироби, які мають грошову вартість, і які можуть бути об’єктом торгових операцій. Ця категорія не обмежується споживчими товарами або звичайними товарами, предметами широкого вжитку і може поширюватись, наприклад, на монети, які були, проте вже не є, законним платіжним засобом.
Більше того, якщо стосовно поняття “мито” не виникає питань, то залишається невизначеним поняття “будь-які збори еквівалентної дії”. Європейський суд надолужив цю прогалину під час розгляду справи, у якій італійський уряд заперечував, що сума, яку вимагали від імпортерів та експортерів, становить мито, оскільки вона була пов’язана з фінансуванням підготовки інформації з структури торгівлі, а не з отриманням або захистом власної промисловості. У рішенні з приводу того, що такий збір суперечить праву, Європейський суд дав тлумачення зборів еквівалентної дії: “Будь-який грошовий збір, яким би малим він не був і яким би не було його призначення і спосіб запровадження на вітчизняні або імпортні товари, що перетинають кордон, і який не є митом в повному розумінні, становить збір еквівалентної дії,… навіть якщо він не надходить до бюджету, не є протекціоністським або дискримінаційним, і товар, який ним обкладається, не конкурує з будь-яким вітчизняним товаром”. Таким чином, збір не обов’язково стягується на кордоні; обкладання може відбуватись на будь-якому етапі виробництва або збуту, проте якщо він пов’язаний з імпортуванням товарів, це порушує право Євросоюзу.
Право ЄС не дозволяє встановлювати внутрішні податки, що дискримінують товари, імпортовані з інших країн ЄС. У ньому закладено основний принцип Договору проти дискримінації на основі національності у сфері національного оподаткування. Ст. 90 (95) Договору про заснування ЄС встановлює: “Жодна країна Співтовариства не повинна обкладати, прямо чи побічно, продукцію інших членів ЄС будь-яким внутрішнім податком, який перевищує той, що накладається прямо чи побічно на подібну продукцію внутрішнього виробництва”. Крім того жодна з країн ЄС не повинна накладати на продукцію інших членів Співтовариства будь-яких внутрішніх податків шляхом непрямого протекціонізму іншої продукції.
Хоча в цій статті йдеться про “продукцію інших членів ЄС”, Європейський суд визнав, що заборона дискримінаційного оподаткування мала поширюватися за аналогією з положеннями щодо руху товарів з третіх країн, які були в вільному обігу в межах Співтовариства. Так само, незважаючи на те, що вираз “продукція інших країн ЄС” показує, що ст. 90 стосується лише податків, які обмежують імпорт, Європейський суд вирішив, що для забезпечення нейтральності вітчизняних систем оподаткування ст. 90 має також поширюватися на експорт.
Податок, що не є дискримінаційним з першого погляду, може порушувати законодавство, якщо при його застосуванні відбувається дискримінаційний підхід до виробів, імпортованих з інших країн Євросоюзу. Наприклад, якщо певна держава дозволяє власним товаровиробникам сплачувати податок протягом певного строку і стягує такий само податок негайно після ввезення, то це буде вважатися порушенням. Імпортери вправі оскаржити такий спосіб стягнення, оскільки законодавство вимагає рівності у всіх аспектах виплати податків. Слід зазначити, що така позиція неодноразово підтверджувалась Європейським судом.
Щоб підпадати під ст. 90, не обов’язково, аби продукція була ідентичною. Європейський суд дав широке тлумачення поняттю “однорідні продукти” у ряді справ, які стосувалися можливого дискримінаційного оподаткування алкогольних напоїв. В плані однорідності податкова класифікація продукції під однією назвою в Єдиному митному тарифі має велике, однак не вирішальне значення. Натомість вироби з різних податкових категорій можуть бути однорідними за призначенням. Важливим чинником є те, чи “мають вироби схожі характеристики і чи вони задовольняють однакові вимоги з позицій споживача… не тому, що вони повністю ідентичні, а тому їхнє застосування є однаковим або порівнюваним”.
При визначенні того, чи є вироби однорідними, Європейський суд, по-перше, вважає за необхідне розглянути об’єктивні характеристики виробів, які повинні включати посилання щодо змісту і способу виробництва; по-друге, Європейський суд вважав за необхідне встановити, чи обидва продукти однаково задовольняють споживацькі потреби. Проте при кожному окремому випадку Європейський суд може використовувати додаткові критерії.
Насамкінець один цікавий аспект: право Євросоюзу не забороняє зворотної дискримінації. Іншими словами, відповідно до права ЄС держава може на законних підставах накласти на вітчизняні товари вищий податок, ніж на імпортовані вироби. Це, на думку автора, не є позитивним явищем, оскільки податки та інші еквівалентні збори, що запроваджуються відносно національних виробників та не стягуються з імпортерів, надають останнім перевагу, стримуючи розвиток національного виробництва в тій чи іншій галузі.
Право ЄС передбачає також заборону дискримінаційних фізичних й технічних торгових обмежень, які є бар’єрами немонетарного характеру, як правило у формі адміністративних норм протекціоністської практики або інших заходів, здатних запобігти вільному руху товарів з однієї країни до іншої. Дискримінаційні фізичні і технічні обмеження на імпорт можуть бути оскарженими згідно ст. 28 (30) Договору про заснування ЄС, згідно з якою “в торгівлі між державами-членами забороняються кількісні обмеження на імпорт, а також будь-які еквівалентні міри”.
Згідно з ст. 29 (34) Договору про заснування ЄС подібна заборона поширюється на експорт. Ст. 30 (36) цього ж Договору передбачає, що заборони не стосуються обмежень імпорту та експорту, які ґрунтуються на інших, чітко визначених засадах, наприклад, державна безпека і охорона здоров’я.
Таким чином, з одного боку, ст. 28 та 29, а з іншого - ст. 30 є положеннями, що спрямовані на віднайдення балансу між прагненням до вільної торгівлі та визнанням того, що країни-члени зберігають чітко визначену компетенцію щодо обмеження вільної торгівлі для захисту певних важливих національних інтересів. Тлумачення і визначення такого балансу з боку Європейського суду становить інтерес з огляду на досвід юридичної оцінки різних інтересів.
Право ЄС передбачає також заборону кількісних обмежень. Відповідно до першої частини ст. 28 кількісні обмеження - це будь-які заходи, що передбачають повне або часткове обмеження імпорту, експорту або транзиту товарів. Це, безсумнівно, включає систему квотування і заборон. У першому випадку країна-член накладає кількісні обмеження на імпорт певної продукції з іншої країни ЄС: мета такої системи - захистити промисловість першої країни що виробляє такий асортимент товарів. У другому випадку член ЄС може повністю заборонити будь-який імпорт з іншої країни.
Важливе місце в регулюванні митних бар’єрів та торгових обмежень посідає експорт. Усі принципи щодо імпорту продукції згідно ст.28 Договору про заснування ЄС також стосуються експорту відповідно до ст.34 цього Договору. Основним з них є принцип, відповідно до якого країни ЄС мають заборонити кількісні обмеження експорту, а також усі заходи, що мають адекватний ефект.
Основою цієї проблеми є справа Groenveld, щодо якої Європейський суд постановив застосовувати ст.29 тільки у разі дискримінації експорту. Справа виникла із заборони відповідно до законів Голландії усім виробникам м’яса постачати або переробляти конину. Голландська фірма Грюнвелд виступила проти такої заборони на підставі того, що закон заважав їй виробляти, а в подальшому експортувати ковбаси з кониною, що суперечило ст.29.
Європейський суд дотримувався особливого підходу, а тому наполягав, що ст.29 стосується виключно “існування диференційованого ставлення до внутрішньої торгівлі та імпорту певної країни ЄС”. Отже, вона не могла застосовуватися до правової норми, яку заперечувала Грюнвелд, оскільки була відсутньою будь-яка дискримінація між товарами, призначеними для внутрішнього вжитку та для експорту.
В праві ЄС передбачено також винятки, які дозволяють дискримінувати торгівлю певними товарами за певних умов. Заборони, про які йдеться у ст.28 і 29 Договору про заснування ЄС, підпадають під можливі винятки ст.30. Хоч у Договорі про ЄС існують інші положення, що дозволяють винятки у цій галузі, ст.30 є найважливішою і основною темою цієї частини розділу. Ст. 30 стверджує: “Положення ст. 28 і ст. 29 не виключають заборон або обмежень на імпорт, експорт або транзит товарів, обгрунтованих міркуваннями громадської моралі, громадського порядку або державної безпеки, захистом здоров’я та життя населення і тварин або збереження рослин; захисту національних скарбів, що мають художню, історичну або археологічну цінність; захисту промислової або комерційної власності. Однак такі заборони та обмеження не повинні бути засобом довільної дискримінації або прихованих обмежень торгівлі між країнами-членами”.
Як загальний принцип торгового права ЄС, виняток із свободи пересування повинен тлумачитися чітко, оскільки суперечить цілям створення спільного ринку. Цей принцип закладено у ст. 30.
Розглядаючи зміст обґрунтування згідно ст. 30, Європейський суд послідовно вимагає від країн ЄС демонструвати не лише інтерес, який вони захищають, а й адекватність обраних засобів.
У справі Henn and Darby відповідачі були визнані винними за ввезення порнографічної продукції з Нідерландів до Великої Британії. Відповідне вітчизняне митне законодавство забороняє імпорт “непристойних” товарів, якщо вони потенційно пов’язані з “розбещенням”. Європейський суд визнав, що у принципі будь-яка країна ЄС на законних підставах може заборонити імпорт з іншої країни Співтовариства тих товарів, які мають непристойний характер, коли це визначено в її національному законодавстві, і що заборони можуть застосовуватися у відповідності з законом на усій території держави, навіть за наявності розбіжностей цього питання між чинним законодавством адміністративно-територіальних складових даної країни-члена. В разі, коли заборона імпорту цих товарів обґрунтовувалася принципами громадської моралі і запроваджувалась з цією метою, за відсутності у відповідній країні-члені законної торгівлі цими виробами, застосування такої заборони не може розглядатися як довільна дискримінація або прихована перешкода для торгівлі всупереч ст. 30.
Коли будь-яка країна ЄС намагається заявити про необхідність відступів згідно ст. 30, вона мусить переконати Європейський суд, що її дії насправді мотивуються здоровими інтересами, що вони необхідні для досягнення бажаної мети і що інших способів захисту не існує.
Що стосується захисту промислової та комерційної власності, то ст. 30 повинна тлумачитися спільно зі ст. 295 (222) Договору про заснування ЄС, яка передбачає, що “Договір не повинен завдавати шкоди законам країн-членів, регулюючих систему права власності”. Може виявитися, що при спільному застосуванні ці положення забезпечать недоторканність національного законодавства щодо промислової власності. Права на інтелектуальну власність пов’язані переважно з забезпеченням лише територіального захисту, наприклад, патент, отриманий у будь-якій країні-члені, дає право забороняти ввезення подібної продукції з будь-якої держави, включаючи членів Співтовариства.
Таким чином національний захист сприяє поділу ринку на сегменти, а здійснення прав на промислову та комерційну власність неминуче призводить до обмеження руху товарів і суперечить фундаментальному для ЄС принципу інтеграції. Європейський суд знайшов вихід з цієї дилеми завдяки ст. 28 і 30, тобто незважаючи на положення про захист промислової власності у ст. 30 і 295, обсяг захисту таких прав, дозволений національним законодавством, зменшився.
З наведеного вище можна зробити висновок, що Договір про створення Європейського Співтовариства достатньо чітко регулює відносини у сфері торгівлі між країнами-членами, хоч і часто його доповнювали рішення Європейського суду. Створення такої системи безперешкодної торгівлі дозволило максимально ефективно використовувати можливості національних виробників кожної країни-члена Європейського Союзу, при цьому захищаючи права імпортерів, які ввозять товар з іншої країни-члена (навіть якщо товар має походження з третіх країн) та не завдавати шкоди найважливішим національним інтересам. На перспективу таке регулювання є позитивним у зв’язку з прагненням України приєднатися до Європейського Союзу, результат якого з однієї сторони дозволить українським товаровиробникам безперешкодно просувати свої товари на зовнішній європейський ринок, але з іншого підвищить вимоги до конкурентоспроможності національних товарів.